Ліна здавалася. З її тону я зрозумів, що вона втомилася не лише від школи.

— Ми розходимося? — затамувавши подих, запитав я.

— Будь ласка, не ускладнюй ситуацію! Я теж цього не хочу…

«Тоді не роби цього».

Я не міг дихати, не міг думати — для мене знову зупинився час, як тоді, на День подяки. От тільки цього разу мова йшла не про чари, а якраз навпаки.

— Я думаю, так буде простіше. Моїх почуттів до тебе це не змінить усе одно, — вона підвела до мене великі смарагдові очі, повні сліз. А потім розвернулася й побігла по коридору, де зараз стояла така тиша, що можна було би почути, як падає олівець.

«З Різдвом тебе, Ліно».

Однак відповіді не було. Вона пішла, а я не зміг би звикнути до цієї думки ні за п’ятдесят три дні, ні за п’ятдесят три роки, ні за п’ятдесят три століття.

* * *

За п’ятдесят три хвилини я самотньо дивився у вікно серед гамірної їдальні. Пояснення зайві. Гатлін затягнули сірі хмари, та снігу можна було не чекати. У нас не сніжило роками, а точніше — відтоді, як мені виповнилося дванадцять. Усе, на що ми могли розраховувати, — це зо два сніжні дні на рік.

Я страшенно хотів снігу. А ще — відмотати час назад і повернути розмову в коридорі, сказати Ліні, що мені байдуже до міста, до того, ненавидить воно мене чи ні. Я ж бо раніше блукав, а вона знайшла мене в моїх снах і згодом — на шосе під дощем. Могло здатися, що це я весь час намагався урятувати Ліну, але насправді вона врятувала мене, і я не був готовий до того, що вона розірве стосунки просто зараз.

— Здоров, чувак, — навпроти мене за столиком з’явився Лінк. — А де Ліна? Я хотів їй подякувати.

— За що?

Лінк дістав з кишені згорнутий шматок сторінки з блокнота:

— Вона написала мені пісню. Круто, еге ж?

Я й дивитися на неї не хотів. Виходить, Ліна не розмовляла зі мною, але спілкувалася з Лінком!

Лінк потягнув шмат непочатої піци у мене з тарілки.

— Слухай, хотів тебе попросити.

— Звісно. Про що?

— Ми з Ридлі вирішили поїхати на канікули до Нью-Йорка. А якщо хтось запитає, то скажеш, що ми в церковному таборі в Саванні.