Насправді ж це його все-таки хвилювало. Він менше за все хотів застрягти вдома з матір’ю на всі зимові канікули. Та й боявся, що його уникатимуть у команді й у школі, навіть якщо сам був надто дурним чи надто відданим, щоб це збагнути.
* * *
У понеділок я допомагав Аммі зносити з горища коробки з прикрасами. Пил продирав очі до сліз — принаймні саме так я пояснював собі їхню появу. Серед старих прикрас я знайшов маленьке місто з білими ліхтариками, яке мама щороку ставила під новорічну ялинку на клапті ватяного снігу. Ці будиночки належали її бабусі, і вона любила їх до нестями. Так сильно, що полюбив їх і я, хоча зроблене це місто було з тонкого картону, клею і блискіток і завалювалося чи не щоразу, коли я намагався скласти його докупи. «Старі речі кращі за нові, Ітане, — казала мама, підіймаючи стару жерстяну машинку. — Уяви, нею могла гратися моя прабабуся, розкладаючи будиночки під ялинкою так само, як і ми зараз».
А коли ж я востаннє бачив це місто? Певно, тоді ж, коли востаннє бачив маму. Тепер воно здавалося ще мініатюрнішим, а картон — іще більш пошарпаним і старим. У жодній з коробок я не знайшов ні людей, ні тварин, а через це місто здавалося порожнім, і мені ставало сумно. Без Ліни магія зникла. Я відчув, як знову, попри все, що сталося, лину до неї.
«Все не так. Усі коробки на місці, але все змінилося. Її нема. Це вже навіть не місто. І вона ніколи не зустрінеться з тобою».
Та відповіді я не почув. Ліна зникла, чи закрила мені доступ до своїх думок, і я навіть не розумів, що засмутило мене більше. Мені було по-справжньому самотньо, але ще гірше за самотність те, що всі бачать її в твоїх очах. Тому я вирішив піти туди, де не буде зайвої уваги. До бібліотеки.
* * *
— Тітко Маріан?
У бібліотеці, як завжди, було холодно й безлюдно; гадаю, після зборів дисциплінарного комітету до Маріан навряд чи заходив хтось із містян.
— Я тут, позаду.
Вона сиділа на підлозі у пальті, обклавшись до пояса розгорнутими книжками. Здавалося, що вони самі попадали до неї з полиць. Маріан тримала книжку і читала її вголос у звичній співучій манері:
Він йде до нас, тепер Він з нами. Омиту сонцем і дощами Він будить землю, щоб буяла Повсюди цвітом. Він — наш цвіт…
Вона згорнула книжку.
— Роберт Геррік. Це Різдвяна колядка, котру співали королю у Вайтгольському палаці.
Вона здавалася такою самою далекою, як і Ліна. Та і я останнім часом.