* * *

Коли я вийшов з бібліотеки, падав сніг. Неймовірно! Закинувши голову, я підставив сніжинкам охололе обличчя. Крихкі білі клапті хаотично сипалися з неба. Заметілі не було, навпаки — тихий, погожий сніг падав, як святковий подарунок, як диво, що перетворювало наше свято на справжнє біле Різдво.

Коли я підійшов до ґанку, то на сходах побачив Ліну. Вона сиділа з непокритою головою, скинувши каптур. Тієї ж миті я збагнув, чому пішов сніг: вона підняла білий прапор.

Ліна всміхнулася до мене, й уламки мого життя знову зібралися в одне ціле. Всі негаразди, чи принаймні майже всі негаразди, забулися.

Я сів поряд з нею.

— Дякую, Л.

Вона схилилася мені на плече.

— Я хотіла, щоб було як краще тобі. Я заплуталася, Ітане, але не хочу скривдити тебе. Я й уявити не можу, як житиму, якщо з тобою щось станеться.

Я провів пальцями по її вологому волоссю.

— Будь ласка, не відштовхуй мене. Я не можу більше втрачати тих, кого люблю.

Розстібнувши Лінину куртку, я обійняв її за талію, просунувши руку під светр. Потім притягнув її до себе і поцілував, а вона притискалася до мене, і нам здавалося, що ми розтопимо сніг на всьому подвір’ї, якщо не зупинимо поцілунок.

— Що це було? — засапано запитала вона. Я знову притисся до її вуст і довго цілував її — аж доки не міг більше витримати, і тоді відхилився.

— Гадаю, це і є доля. Я чекав цього з зимового балу і не збираюся чекати далі.

— Не збираєшся?

— Ні.

— Ну… тобі усе ж доведеться почекати. Я й досі під домашнім арештом. Дядечко М. узагалі думає, що я в бібліотеці.

— Мені байдуже, під арештом ти чи ні. Я — вільний. І якщо треба, я переїду до твого будинку і спатиму з Мовчуном на його собачому килимку.

— У нього є власне ліжко. З балдахіном.

— Тим більше!

Усміхнувшись, вона взяла мене за руку. Сніжинки танули, опускаючись на наші теплі долоні.