— Та навіщо їй було залишати мені код? — міркував я уголос, а у Ліни вже була відповідь:
— Бо ти завжди знаєш, чим закінчиться фільм. Бо ти виріс із Аммою серед містичних романів і кросвордів. Можливо, твоя мама залишила тобі код, який зможеш розгадати тільки ти.
Тато вже стукав у двері впівсили. Я взяв іще одну книжку:
— Одинадцята сторінка, двадцять перша… Усі здебільшого на початку. Але ж у цих книжках набагато більше сторінок…
— А от в алфавіті небагато літер, правильно?
— Точно.
— Ось у чому сіль!
У дитинстві я не міг висидіти з Сестрами церковної служби, і мама списувала мені церковну програмку всілякими іграми — «шибеницею», «плутанками» — і ось цим, алфавітним кодом.
— Чекай, дай-но ручку, — Ліна взяла зі столу ручку. — Якщо «А» — це 1, а «Б» — це 2… То…
— Не поспішай. Іноді я йшов з кінця, і тоді і — то м’який знак.
Ми сиділи у колі книжок, перебираючи їх під батьків стукіт з коридору. Я не зважав на нього, так само як він останнім часом — на мене. Я не збирався ні відповідати йому, ні бодай-що пояснювати. Хай спробує, як воно — відчути на собі байдужість рідних.
— 19, 2, 11,21, 1, 14…
— Ітане! Що ти там робиш? Що то був за шум?
— 22, 1, 17, 1.
Поглянувши на Ліну, я простягнув їй папірець. Я випередив її.
— Гадаю, це для тебе.
Все стало настільки ясно, ніби в кабінеті за нами стояла мама і сама промовляла до нас ці слова.