І стало ясно — книжки не існувало.

Батько не письменник і навіть не вампір.

Він божевільний.

Я зігнувся, затиснувши голову між колін. Мені стало зле, зле до нудоти. І як я не збагнув цього раніше? Ліна потерла мені спину.

«Все гаразд, у нього нелегкі часи, він знову повернеться до тебе».

«Ні. Його немає! Її немає, і зараз я втрачаю його теж!»

Що, в біса, робив батько увесь цей час, уникаючи мене? Навіщо було спати цілісінький день і працювати всю ніч, якщо насправді ти не пишеш великого американського роману? Якщо все, чим ти займаєшся, то каракулі й кружальця? Ти тікаєш від свого єдиного сина? А Амма знає? Чи всі в курсі, окрім мене? Смішно, га?

«Ти не винен. Не картай себе».

Цього разу я втратив над собою контроль. Переповнений гнівом, я скинув його ноутбук зі столу і розкидав папери, штурхонув лампу і безтямно зірвав покривало з гобелена над диваном. Гобелен упав, зачепивши полицю книжок і витрусивши їх на персидський килим.

— Поглянь на картину, — Ліна витягнула її з-під завалів розкиданих книжок.

Це був викапаний я.

Я, лише у формі конфедерата 1865 року. Але хай там як — я, і ніхто більше.

Напис олівцем на звороті рамки можна було й не читати — ми й так знали, хто це. Навіть пряме темне волосся спадало на обличчя, майже як моє.

— Ось ми й знову зустрілися, Ітане Картер Вейт, — мовив я в унісон з наближенням батькових кроків.

— Ітане Вейт!

Ліна кинула на поріг сполоханий погляд:

— Двері!

Вони грюкнули і замкнулися. У мене сіпнулася брова: навряд чи я коли-небудь звикну до таких сюрпризів.

З того боку гупав кулак:

— Ітане, ти цілий? У чому справа?