Послання до Ліни.

А мама справді була поряд. В іншому стані, іншому сенсі, іншому світі. Вона залишалася моєю мамою, навіть якщо тепер жила в книжках і замках і пахла смаженими помідорами та старим папером.

Вона жила.

* * *

Коли я нарешті відчинив двері, то побачив батька в банному халаті — скляними очима він утупився вглиб кабінету — повз мене, на купи сторінок уявного роману, розкидані на підлозі, й на портрет Ітана Картера Вейта, який стояв біля дивана вже без простирадла.

— Ітане, я…

— Що? Збирався розповісти мені, що місяцями сидів під замком заради цього? — простягнув я йому зіжмаканий аркуш.

Батько опустив очі. Можливо, він і був божевільним, але добре тямив, що я викрив правду. Ліна зніяковіло сіла на канапу.

— Чому?! Це все, що я хочу знати. Твій роман бодай колись існував? Чи ти весь цей час просто мене уникав?

Батько повільно підвів утомлені червоні очі. Він постарів, ніби життя висмоктало з нього всі сили.

— Я просто хотів бути з нею. Коли я тут, серед її книжок і речей, вона нібито й досі зі мною. Я й досі чую її запах. Смажені помідори… — його голос тріснув, наче він знову обірвав нитку рідкісного зв’язку з реальністю.

Батько пройшов повз мене до кабінету і схилився над одним з помальованих кружечками папірців. У нього тремтіли руки.

— Я намагався писати, — кинув він погляд на мамин стілець. — Але просто більше не знаю, про що писати.

Так, я тут ні до чого. Та й ніколи не був. Вся справа в мамі. Кілька годин тому я так само почувався в бібліотеці, намагаючись відчути серед маминих речей її дух. Але тепер, коли я знав, що вона не зникла зовсім, усе змінилося. Тато був не в курсі — йому вона не відчиняла дверей і не залишала послань. Він не мав навіть цього.

* * *

Наступного тижня на Святвечір старе картонне містечко вже не здавалося таким маленьким. На церкві тримався кривенький шпиль, а ферма навіть не падала, якщо я ставив її як слід. На будинках виблискував білий клей, а охороняв їх такий самий вічний, як час, ватяний сніг.

Я лежав, підперши голову і за звичкою заховавши її під найнижчі гілки розлогої сосни. Блакитно-зелена глиця легенько дряпала мені шию, в той час як я охайно вмощував білі вогники гірлянд у круглі отвори на звороті поламаного містечка. Я сів, щоб оцінити результат, і задивився на блимання різнокольорових вогнів у фарбованих паперових вікнах. Ми так і не знайшли ані людей, ані тварин, та й жерстяні машинки кудись зникли. Місто мовчало, але уперше не здавалося порожнім, а я не був самотнім.

Я дивився на ялинку, слухаючи скрип Амминого олівця і батькової заїждженої новорічної платівки, і раптом помітив якусь темну цятку, загублену у складках ватяного снігу. Це була зірка завбільшки з монетку, розфарбована сріблом і золотом і прикрашена нерівним колом, зробленим, здається, з розігнутої скріпки. Зірка відпала від головної ялинки містечка — ялинки, яку ми не могли знайти роками. Цю ялинку ще в шкільні роки в Саванні зі щітки змайструвала мама.