Так, принаймні, можна було зрозуміти ці кліматично–психічні та інтелектуально–метеорологічні явища. Думки його ставали все темнішими, прямо чорними й осідали в наболілій психіці, іноді доходячи до розмірів філософського каміння. Тому що так виглядали плоди безнадійних медитацій – наче скам'янілий осад на дні душі. Але якщо це так, то чому він упустив кілька найбільших на вигін, тихо мигаючи заревим блиском, а потім пустив кіптяву й прояснився з явним задоволенням? Можливо, це був спосіб позбавлятися душевного баласту? І так він із собою боровся, так його кидало з боку в бік від незадоволених почуттів, так виставляв з себе друголи в різних фазах чарівної консолідації, що надірвався десь на периферії й випустив із себе щось на кшталт хмарки–кумулюса, відокремленої вихровою стіною від грозового фронту. Знання це деякий час волочилося за Крентліном, доки не взялася до саморегулювання. І тоді виявилося, що він виділив не ту єдину друголу, про яку мріяв, а півтретину їх, Звоїну, тобто Цеву, або Цевінну, безперечно, жіночу, а також подібних близнюкам–півмісяцям двох її чоловіків. Спочатку вони були як мурахи, ніякої статі, але жіночність Цевінни індукувала в ній двочоловічисть. Власне, їх було не два й не півтора, а скоріше, розгалуженець, ніби перехідний, але таким вже він й залишився як Марлін–перемичка–Понсій, або ж Пунцський, бо раз у раз червонів.

Та тут все жорстоко переплуталося. Крентлін навіть і не знав, що сам спричинив своє лихо, що до двочоловічниці пристрастю розгорівся. Не помітив навіть, як, палаючи, терзаючись нападами ревнощів, особливо в уявній гонитві за Цевінною, виділяє чергових істот, калібром та форматом відповідні різкості чуттєвих перенапружень.

Так від його любовних кидань й заселявся цей світ. Ніхто там нікому не шкодив, тим більше, що вони могли легко і навіть мимохідь пропливати крізь один одного, затримуючись хіба що на особливо цікавій ідеї проникаючого, і то швидко, без видимих ​​наслідків. Але все–таки щось обтяжувало їхні душі, бо мало хто з них не викидав тих чорних, як чорнильні горішки, конкрементів загуслих думок – може, плодів надто холодної й застиглої рефлексії. Та цього було достатньо, щоб вигони покрила морена – справжнє світоглядне звалище. А те, що відбувалося над нею, було важко зрозуміти. Крентлін під час, здавалося, випадкових зустрічей просвистував крізь вітряницю Цевінну, як блукаючий вихор, ніби її не помічав, але це була лише видимість. Він відчував шалене тремтіння, відчуваючи, що вона то тут, то там йому симпатизує, що місцями він їй зовсім не байдужий. Тоді він починав солодко густіти в її межах, але вона робила марними ці оклюзії, даючи бідоласі холодний афронт.