Рен розвела руками:

— Треба то треба. Думаю, директорка вибачить нам незначну руйнацію. Вибухівку шукаєш? — усміхнулася вона, спостерігаючи, як Енліль нишпорить по кишенях смугастого кардигана.

— Майже, — хлопець розкрив долоню — на ній лежали три персні. — Цього має вистачити.

Він надів прикраси на пальці правої руки, заплющив очі, і запала повна тиша. Рен вчувалося, мовби щось двигтить у них під ногами, а тоді одна зі стін затріщала і розсипалась порохом.

— Стріла землі, — пояснив друг. — Камінь — у моїй владі. Достатньо побачити, де проходить стріла, і зруйнувати її.

— Зручно, — усміхнулася Рен.

Коли пил осів, перед ними простягся вузький коридор, який губився в темряві вже за декілька метрів. На стіні пломенів вогонь.

— Візьмемо його з собою, — Енліль простягнув руку і зняв смолоскип. — Ого, тут невгасиме полум’я!

Рен кивнула зі згодою. Загубитись у чорноті серед стін, які бачили, мабуть, перший день Академії, їй не хотілося. Від каменю віяло пронизливим холодом, який не лише проникав крізь светр і пробирав до кісток, але й торкався глибин свідомості, навіюючи острах.

Хлопець підніс смолоскип угору і вихопив з пітьми низьку закіптюжену стелю, по якій пробігали глибокі тріщини, наче свідчення давньої історії, натиску якої не витримали ці камені. Енліль міцно вхопив Рен за руку і пішов уперед.

Невдовзі дівчина втратила відчуття часу. Вона до того ж почала підозрювати в себе страх довгих коридорів. Очі боліли від темряви й однієї яскравої точки вогню попереду, під ногами час від часу виникали уламки брил, через які доводилось перелазити, і це значно сповільнювало рух.

— Як думаєш, Рендалл, що це було? — спитав Енліль, коли вони блукали підвальним коридором уже якийсь час, та все ще не знайшли ні натяку на вихід.

— Паркет мовби провалився. Тоді все вислизнуло, я впала… а далі ти знаєш.

— Те саме, — кивнув Енліль, обертаючись до Рен. Сережка в його правому вусі — видовжена, зі складним різьбленим візерунком — сяйнула, відбиваючи танець язичків полум’я. — Це ніяк не схоже на навчальне завдання. Може, пастка, яку встановили дуже давно і забули?

— А чому саме нам вдалося ось так провалитися? — скептично кинула Рен.

— Аби я знав. Ці стіни, ця стеля… вони приглушують усе. Вони давні і сильніші за нас, — Енлілів погляд ковзнув угору, де нависали камінні плити.

Вони ще трохи пройшли в тиші. Тіні коридору, який здавався нескінченним, продовжували стискати. Раз по раз чи Рен, чи Енліль зронювали фразу-дві, проте знову замовкали, бо це місце придушувало і бажання розмовляти гасло дуже скоро.