— Хочеш скуштувати винограду, красуне?

Оце нахабство. Вона повернулася до нього повільно і зміряла поглядом. Смаглявий. Високий. Усміхнений. У руках у нього сочилися ароматом важкі грона. Вона знала смак усіх сортів винограду. І все ж, заради примхи, ступила вперед, простягаючи руку вимогливо.

— Що, навіть не подякуєш? — він нахилився вперед до неї, такий упевнений у своїй привабливості, такий грайливий. Дитя та й годі.

З вигляду — ще не перетнув межі тутешнього повноліття.

Вона обережно всміхнулась у відповідь.

— О так, дякую.

— Красуне, а скажи-но мені своє ім’я!

Як це все передбачувано!

— Сансара.

— Санса-ара, — протягнув він, мружачись. — Краса яка. Це ім’я м’яке і водночас владне, наповнене сонцем і небом…

Нудьга. Передбачувано. Банально.

— А ти? Хто ти сам? Чим подивуєш мене?

Сонце лежало на його кучерях яскравими полисками, і їй хотілось чогось незвичайного.

— Щоб ти знала, чарівна Сансаро, я — майстер дивувати! — він розкинув руки, наче хотів обійняти весь світ. — Це все — моє! Найкраще вино. Найглибший смак. Від обрію до обрію — не знайдеш нічого ліпшого від напою Діонісів.

Причулось. Напевне, що причулось. Вона схилила голову набік, і Колесо почало обертатись.

— А хто ти сам, майстре дивувати?

— То кажу ж: я власник цього всього, принцесо. Я — Теренс Діоніс.

Він вимовив своє ім’я повільно і впевнено. Проте для великої і милостивої Сансари Іґґдрасіль, Хранительки Третього Стовпа Всесвіту, багатства династії виноробів не важили нічого. Лише виноград у руках пахнув п’янко. Лише очі горіли смарагдово. А її долала така нестерпна нудьга.

— Теренсе, — Сансара підступила і поклала руки на його широкі плечі. Він навіть не здивувався, звик до уваги, певна річ. — Чи не хочеш ти мені нічого розказати більше?

— Хочу, — він нахилився до її вуха і глибоко вдихнув. — Але думаю, це треба робити не тут…