— Вдячний, — вітер схилив кучеряву голову і розчинився в повітрі, залишаючи по собі тільки теплий, солодкий аромат.

Кулон із пір’їнами, який лежав у кишені Рен, розігрівся, як вогнище, і ще одне вогнище — незриме, та яскраве — зайнялося всередині, десь над сонячним сплетінням. І це полум’я, нове й незнайоме, засвідчило Рендалл одну дуже вагому, дуже цінну річ: нас почують, коли ми покличемо. До нас прийдуть. Нас не покинуть наодинці. Усе це нашіптував їй вітер, поки ранкова прохолода пробігала по тілу, освіжала та впорядковувала думки.

— А чи не піти нам додому тепер? — запропонувала Рен. — Можемо прогулятися. На щастя, сьогодні тепло.

— Аж занадто. Тобі не видається це дивним?

— Я надто втомлена, щоб дивуватись! — потягнулась дівчина. — Ох, як добре, що твоє прокляття знято!

— Я саме хотів про це розповісти. Сансара, вона позбавила мене прокляття, — вибачливо всміхнувся Енліль. — У моєму світі… це довга історія, Рендалл. Та сталося так, що моє ліве око осліпло через прокльон недоброзичливця. А тепер я бездоганно бачу, — хлопець повідомив це абсолютно щасливим тоном.

— Отже, вона не забрала твою іншу сторону? — Рен його радості не поділяла.

— Ні. Та я знайду шлях владнати все, — хлопець зі звичним оптимізмом окинув поле поглядом і усміхнувся. — О, здається, там є дорога вперед!

* * *

Їхня з Ніктою квартира мала трохи незвичний вигляд: на вікнах висіли нові штори, синього відтінку, а коробки богині ночі нарешті зникли і не займали половину кімнати. З чого це подруга вирішила навести лад, Рен не знала, адже зазвичай у Ніктиних речах цілковито виражалась її справжня сутність — Хаос. Подруги, попри ранню пору, вдома не було, проте невгамовна дівчина цілком могла вештатися десь усю ніч.

Дивно, але снігу надворі теж не було й сліду. Здавалося, що весна в розпалі. Дівчина підрахувала, що вони з Енлілем провели у Сансари лише кілька годин, проте судячи з того, що повернулися вони вранці, то пробули там усю ніч.

Нап’явши чорну блузку, светр і джинси, Рен узялася перев’язувати на шиї кулон зі СВІТом і поспішила до Академії, певна того, що сьогодні їй доведеться дуж-же багато всього розповідати та пояснювати. А поза тим, коли вона відкривала долоню і бачила на ній тонкі ранки-півмісяці від Закових нігтів, то всередині ворушилося гаряче передчуття нової зустрічі. Тепер — Рен запевняла себе — все станеться.

Адже, врешті, все вже сталося, залишилося оправити це в слова.

* * *

Коли Рен поклала руку на Браму і назвала своє ім’я, та не удостоїла її жодного іронічного вислову й урочисто оголосила: