— Я думав, ти вже ніколи мене не прикличеш! — Хамсін крутнувся на одній нозі, і довкола нього схопився вихор піщинок. — Що тобі потрібно, Рендалл, подруго Діоніса?

— Вітер… — Енлілеві небесні очі розширились від здивування. — Справжнісінький вітер!

— Вітер зі світу Діоніса, — повторила за ним Сансара. — Що далі, то цікавіше.

— Хамсіне, ти можеш забрати нас звідси? — спитала Рен. — І перенести до Академії? Якомога ближче до неї.

Вітер нахилився до дівчини, не зважаючи ні на моторошну ауру Сансари, ні на її гнівний погляд, ні на Енлілеве сторопіння. Він уперся чолом у чоло Рен і обережно взяв її обличчя у свої шорсткі долоні.

— Люба богине, я заберу тебе хоч на край світу, коли ти побажаєш того. До стін Академїі мені не підступитися, та якщо ви не проти тривалої прогулянки, то я приведу вас туди, куди щити Аматерасу не досягають.

— Я безмежно ціную твою поміч, — відповіла Рен і, скорившись раптовій хвилі тепла та близькості, торкнулася вітрових губ найлегшим поцілунком.

— Ви вільні забиратися. Та вітер залишиться зі мною, — втрутилася Сансара. — Він зі світу Діоніса, отож має знати, де переховується цей грішник.

— Але я не знаю, пані! — Хамсін розвів руками, і щаслива усмішка, яка не сходила з його обличчя, здавалось, ошелешила навіть Колесо Долі. — І ще я не зможу залишитися з вами, бо… бо цілком належу богині Савітрі з тієї миті, як уплівся в її силу.

Вітрова рука міцно стиснула долоню Рен.

— Захисти Діоніса, чарівна богине. А я допоможу тобі в усьому!.. — прошелестів він.

Рен устигла тільки міцніше перехопити руку Енліля, як її рвонуло з нелюдською силою, і за мить лице Сансари — на диво спокійне — розчинилось у вирі холодних і гарячих потоків, які хльоскали по обличчю.

* * *

Сходило сонце. Горизонт, забарвлений пастелями й туманом, в одному місці проривало яскраве помаранчеве сяйво, яке так нагадувало Рен про Закове волосся. Сонячне світло резонувало з внутрішнім показником щастя й одразу ж викликало бажання усміхатися. Та й причин усміхатись було багато. Зокрема під ногами знову чорніла земля, над головою висіло небо, а серце билося. Рен і Енліль знайшли одне одного поглядами й безмовно захихотіли.

— Ми живі, — у світлих очах хлопця застигло вершинне здивування. Він провів руками по волоссю, і піщинки беззвучно посипалися донизу.

— Живісінькі, — Рен вдихнула на повні груди.

Промені помаранчевого сонця м’яко різонули по очах. Після подорожі з вітром, яка тривала — за відчуттями — кілька секунд, дівчині хотілося лише впасти на землю і не ворушитися, доки не вгамується це ошаліле серце.