— Ой ні, — спробував заперечити хлопець, непомильно вловивши її думку.

— Ой так, — наполягла Рен. — Історик допоможе мені. Знайди його.

— Він жадає вагомої плати за свою поміч, — хлопець спохмурнів. — До того ж ніколи не знаєш, чи принесе вона користь.

— Мені відомо про плату. Я маю про запас неповторну історію, яка неодмінно спокусить твого знайомця. То що ж? Влаштуєш нам зустріч? Я вірю в тебе, чудовий і неповторний Діонісе! Ти не відмовиш, бо любиш мене, і до всього — я достатньо довго покривала твої таємничі справи без зайвих розпитувань! Тож до роботи.

* * *

Темно-синій атлас приємно холодив шкіру — Рен обрала вечірню сукню, коли отримала запрошення від Історика. Цього разу Амонів знайомець запропонував зустрітись у дорогому ресторані, тож дівчині хотілося вписуватися в атмосферу закладу.

Утім, щойно розпорядник залу підвів її до столика, де на неї вже чекали, дівчина зрозуміла, що Історик формальностями не цікавився. Він обрав столик на терасі й сидів там, упівоберта до входу, недбало відкинувшись назад. Шкірянка з шипами зовсім не личила до тутешньої атмосфери. Темні очі чоловіка з інтересом вивчали зоряне небо, ніби читали там захопливу історію, проте він уловив наближення Рен і перевів погляд на неї.

— Я радий тебе бачити, Медеє Надаль… чи радше — Рендалл Савітрі, — широка усмішка Історика не змінилася з їхньої першої зустрічі.

— І я рада. Розкішний заклад. Я так розумію, що ви платите? — Рен опустилась у крісло, дбайливо відставлене вбік розпорядником, і відкрила меню.

— Дотепниця! Можна на «ти», — Історик поплескав долонею по мереживній скатертині, і келихи загрозливо дзенькнули. Очі чоловіка звузились, і він перейшов на шепіт: — Мушу розчарувати, та платиш ти. Діоніс розповів, що на мене чекає щось цінне.

— Звичайно, — Рен звела брову. — Але я цікавилася, хто платить за вино.

Історик дістав з кишені товстий гаманець і видобув з нього кілька монет: старі, надщерблені, зі стертими гербами, вони розсипалися по стільниці.

— Не певна, що тобі вийде ними розрахуватися, — зауважила дівчина.

— Справді? — Історик спантеличено покрутив у пальцях одну з монеток. — Але ж це чисте золото. Їхньої ваги досить, щоб перекрити витрати на розкішний бенкет! Чи ціни зросли?

— Не та епоха, — тихцем роз’яснила Рен.

— А оці? — чоловік розклав на столі зо два десятки кредиток. З вигляду вони були новісінькі.

— Згодяться. Якщо на них є гроші, — підтвердила дівчина, роздумуючи над тим, чи цей чоловік справді не знає, чим варто розраховуватись у світі Академії, чи це виявляється його специфічне почуття гумору. Що Історик нетутешній, вона зрозуміла вже давно.