— Та ось намагаюся дізнатися про часову компресію, — зізналася Рен. — Але бібліотекарка каже, що нічого у відкритому доступі для студентів нема. То, може, хоч на дотичні матеріали натраплю…

— Навіщо це вам? — спитала Бентен з придихом. — Ви ж знаєте, що це заборонено. Ви знаєте. втручатися в плин часу! Ви ж мали це вивчати одразу по приході сюди.

У голосі дівчини пробилося неприховане обурення.

— Бентен, спокійніше, — присадила її Рен. — Я не збираюся втручатись у плин часу. Це лише для загального розвитку: мене цікавить усе, на що ще здатні мрієрости.

— Пообіцяйте мені, — нова студентка зиркнула на Рен спідлоба. — , що не будете використовувати свою силу, щоб змінювати минуле. Покляніться богами першої Тріади.

— Не тямлю, навіщо це тобі. Бентен, ти в порядку?

Із виразу лиця студентки скидалося, що ні.

— Пробачте. Пробачте, шановна Савітрі, — дівчина стрепенулась і, мов механічна лялька, зігнулася в поклоні. — Я дозволила собі зайве. Я геть не при тямі.

Плечі її дрижали.

Не встигла Рен розпитати детальніше, що ж за оказія затуманює думки юної мрієрости, як та розвернулась і чкурнула між стелажами до виходу з бібліотеки. Повагавшись, дівчина вирішила, що бігати за ошалілими новенькими вона не буде. Ще й пошуки інформації не дали результату, але Рен мала запасний план — аж два. По-перше, щось могла знати Інанна, а по-друге, Закс проводив у бібліотеці стільки часу, що вже точно прочитав половину її вмісту.

Вона вирішила розпочати із зустрічі з Хранителькою Намиста. За дверима бібліотеки зустрів порожній коридор — і не дивно, адже більшість студентів пішла на лекцію Тота, яку Рен безсовісно пропускала. Врешті, думала вона, на тлі двох місяців пропусків ще одна лекція нічого істотно не змінить.

— Обер-решно! — прошипів хтось неподалік. — Обер-решно.

Акцент — ось що здивувало дівчину. Адже в Академії всі їхні мови підлаштовувалися під одну, аби між студентами завжди було порозуміння, незалежно від світів, із яких вони сюди потрапили. І все ж голос, який пролунав зовсім поруч, відрізнявся — шерхітливий і глухий, він нагадував про вкрадливий тон Медеї, приправлений гортанним, подовженим «р». Рен роззирнулася, проте поглядом не знайшла нікого.

— Ану, ти йохо вдар-риш, — відповів дівочий голос, куди мелодійніший, та не позбавлений чужинських нот.

— Тихше, Єрі-іш, — наказував третій, низький і басовитий.

«Заплющ очі!» — стрепенувся внутрішній голос, тож Рен послухалася — він іще не підводив її своїми порадами. Та щойно вона опустила повіки, як побачила не м’яку темряву, ні — а все той же коридор Академії. Лиш кольори обернулися — білі колони стали чорними, потемніли стіни, а за вікнами полудневе небо заливала біло-червона барва, і хмари скидалися на мазки на полотні, зроблені живою кров’ю.