— Звіти щодо стандартних прогнозів передавати мені або професорці Нут. Усе зрозуміло? — професор Тот окинув студентів поглядом, вишукуючи серед них тих, хто неуважно слухає або всім виглядом демонструє, що це надто складно. Проте таких не виявилось. — От і чудово!

Викладач клацнув пальцями — перед ним розгорнулася мапа, всипана вогнями. Вона скидалася на півпрозоре покривало, яке висить просто в повітрі й розкинулося на кілька метрів ушир та вздовж. Умовні позначки горіли ліхтариками жовтого, синього та білого кольорів, відзначаючи, де та що відбувається в околицях Академії. Тонкі пунктирні лінії прокреслювали теоретичний напрямок руху Вихорів та аномалій. Завихрення на карті збиралися складками, прогнозуючи загрози. Сама Академія вивищувалась як маленька модель, виткана з туману, а над найвищим шпилем оберталась крилата емблема, оточена блиском намиста, — те, на думку Рен, нагадувало імбирне желе, яким Зак пригостив її на минулому побаченні.

— Пане професоре, яка вірогідність похибок у прогнозах мапи? — спитала Діке, уважно розглядаючи кожен елемент, наче прагнула вкарбувати в пам’ять геть усе.

Врешті, це вона вміла чудово. Нехай розрізняти правду і брехню координаторці Рен тепер було не так легко, і вона вже не могла торкатися подій минулого, але феноменальна пам’ять її не покинула.

— Похибки? — перепитав Тот, поправляючи окуляри. — Побійтеся Стовпів Всесвіту, тут немає місця для похибок. Звісно, помилковими можуть бути ваші звіти й трактування, але я вірю, що спільно ми досягнемо найкращого результату, еге ж?

Аномалії, сподівані чи ні, падали відголосами битв і навалами чудовиськ, туманами, що сіяли паніку, накочувалися в тінях і зримих образах — так невпинно, мовби хтось за межами Академії боявся її і прагнув роздушити, змести, стерти на попіл.

Після того як до аномалій, що падали на Академію ледь не щодня, додалася загроза проникнення з тіньового боку, нагляд за територією значно посилився. Професор Тот вирішив поділитись зі студентами своїми методами прогнозування загроз, щоб хтось, окрім нього та Хранительки Намиста, робив це у вільний від навчання час. Тим більше, Інанна покладалась виключно на своє «чуття», а викладач морщив довгого носа при слові «чуття» і бурмотів про абсолютні ненауковість і ненадійність такого методу.

— А що це за позначка? — Дітріх обережно торкнувся крапельки на мапі, яка щойно виникла і стрімко розросталася. Після дотику студента вона набула обрисів білої осяйної брами.

— Це… — викладач схопив ротом повітря. — Це, студенте Дітріх… це вже цілковито неможливе!