А тоді люди заворушилися. 

З повітря Анк-Морпорк, мабуть, був схожим на розбурханий мурашник, де до місця падіння дракона повзли смуги темних постатей. 

У кожного була якась зброя. 

У когось спис. 

У когось меч. 

У всіх — одна мета. 

— Знаєте що? — сказав Ваймз. — Це буде перший у світі дракон, якого буде вбито демократичним шляхом. Одна людина — одна рана. 

— Натовп треба зупинити. Не можна дозволити їм його вбити! — сказала леді Ремкін. 

Ваймз кліпав очима. 

— Перепрошую? — сказав він. 

— Він поранений. 

— Леді, але, власне, так і було задумано, хіба ж ні? Ба більше, він просто вирубився, — відповів Ваймз. 

— Я хочу сказати, що не можна дозволити їм вбивати його ось так, — сказала леді Ремкін. — Біднятко! 

— Що ж тоді робити? — розпитував Ваймз, ледве стримуючись. — Дати йому лікувальну дозу дьогтю чи, може, постелити на печі? 

— Це ж якась масова різня! 

— Те, що треба! 

— Але це ж дракон! Він просто поводився, як і належить драконові! Він би ніколи до такого не дійшов, якби його колись не покинули люди! 

Ваймз подумав: ще трішки — і воно би її зжерло, а вона все ще здатна отак мислити. 

Він завагався. Мабуть, у цьому й полягає право на власну думку…