— У чому справа? — запитав Ваймз у людей. — Ніколи не бачили, як арештовують дракона? 

— Пункт шістнадцять (три) б) у ніч на 24 хрюпня цього року ви спалили або підпалили володіння, відомі під назвою Штаб Нічної сторожі, що в Анк-Морпорку, і завдали збитків на суму двісті доларів; ТАКОЖ, Пункт шістнадцять (три) в) у ніч на 24 хрюпня цього року, ви чинили опір при затримані офіцеру варти під час виконання його службових… 

— Гадаю, нам варто поспішити, — прошепотів Ваймз. — Він стає неспокійним. Це все справді потрібне? 

— Ну, я думаю, що можна просто підсумувати, — сказав Морква. — Згідно Правил Бреґґа, за виняткових обставин… 

— Моркво, ти тільки не дивуйся, але зараз у нас і є дуже виняткові обставини, — сказав Ваймз. — А якщо Колон не поспішить з тією клятою мотузкою, то вони стануть настільки винятковими, що ми такої винятковості ще зроду-віку не бачили. 

Посипалося ще більше каміння, коли дракон напружився, щоб підвестися. Пролунав глухий стукіт, коли він відштовхнув важелезну балку. Люди кинулися врозтіч. 

Саме в цей момент Еррол сповістив про своє повернення низкою феєрверків над дахами, що лишали по собі кільця диму. Спустившись нижче, він загудів на юрбу і змусив передні ряди, спотикаючись, відступити. 

Він також завивав, немов сирена. 

Ваймз схопив Моркву та рушив униз, коли король почав відчайдушно видряпуватися на волю. 

— Він повернувся, щоб вбивати! — прокричав Ваймз. — Йому, певне, знадобилося трішки часу, аби хоч трішки втихомиритися! 

Еррол кружляв над упалим драконом та завивав на таких високих тонах, що мали б тріскати пляшки. 

Великий дракон звів голову, всипану каскадами гіпсової пилюки. Він роззявив пащу, але замість стовбура білого полум’я, якого вже чекав заціпенілий від страху Ваймз, звідти вилетів лиш звук, немов від маленького кошеняти. Безперечно, звучало так, наче те кошеня гарчало в олов’яну ванну десь на дні печери, але все ж то було кошеня. 

Поламані бруси розліталися в боки, коли гігантське створіння непевно зводилося на ноги. Розправилися величезні крила, засипаючи вулиці пилюкою та грудками землі. Деякі з них відбивалися від шолома сержанта Колона, що саме поспішав назад, намотавши на руку щось схоже на шнурок, на якому вивішували прання. 

— Він зараз встане! — кричав Ваймз, відштовхуючи сержанта у безпечне місце. — Ти не повинен дати йому піднятися, Ерроле! Не дай йому злетіти! 

Леді Ремкін насупилася. 

— Це неправильно, — сказала вона. — Вони зазвичай ніколи так не б’ються. Переможець зазвичай вбиває того, хто програв.