— Щось таке є у його голосі, я гадаю. 

— Ага, але усі за одного що? 

Патрицій зітхнув, акуратно відзначив місце і відклав книгу вбік. Судячи з галасу на вулиці, народ там точно не сумував. Малоймовірно, що придворна гвардія теж пішла на площу, і це, зрештою, було непогано. Гвардійці — добре навчені та натреновані люди, шкода витрачати їх на все підряд. 

Вони йому ще знадобляться. 

Він намацав на стіні звичайнісіньку маленьку цеглинку, можна сказати, що вона нічим не відрізнялася від інших маленьких цеглин, і натиснув на неї. Щоправда жодна інша маленька цеглинка не змогла б відсунути вбік цілу секцію плитняка. 

Там було повно всякого: недоторкані запаси, чистий одяг, декілька маленьких скриньок із коштовними металами та камінням, інструменти. А ще там був ключ. Ніколи не будуй темницю, з якої не зможеш вибратися. 

Патрицій узяв ключ і пішов до дверей. Слухаючи, як засуви замка з легкістю ковзнули назад до своїх, належно змащених, щілин, Патрицій думав, чи не варто було розповісти про ключ Ваймзові. Але той чоловік так тішився, намагаючись вибратися з темниці самотужки. Напевно, розповісти про цей ключ було б ведмежою послугою. Так чи інакше, це б зіпсувало його бачення світу. А Ваймз йому був потрібен саме із власним баченням світу. 

Лорд Ветінарі відчинив двері і тихенько покрокував у темряву руїн свого палацу. 

Руїни задрижали уже вдруге за декілька секунд — здригнулося місто. 

Драконячі стайні вибухнули. Вікна повилітали. Перед лавиною чорного диму стояла стіна, в якій колись, ще до того, як вони вилетіли в повітря і приземлилися, зоравши клумбу рододендронів, були двері. 

У тій будівлі відбувалося щось надмірно запекле та потужне. Диму ставало все більше, він густішав, маснішав, важчав. Одна стіна просто обсипалася до низу, а потім й інша мляво вляглася на газон. 

Дракони вилітали з руїн, несамовито розмахуючи крилами, немов корки з пляшок шампанського. 

Дим, однак, і далі застеляв собою увесь кадр. Та в далині щось таки проглядалося, якась цятка разючо-білого світла, що, немов сонце, плавно сходила над горизонтом. 

Раптом вона зникла з поля зору, пропливаючи повз розбите вікно, і Еррол, в якого на голові ще обертався шмат черепиці, здійнявся над власним димом і злетів у небо Анк-Морпорка. 

Там, на висоті приблизно сотні футів, його срібна луска виблискувала у сонячному світлі. Він повільно обертався, вправно балансуючи на власному полум’ї. 

Ваймз все ще стояв на площі в очікуванні смерті. Він усвідомив, що його щелепа трішки відвисла від побаченого, тож вирішив стулити рота.