Сержант Колон підійшов, переминаючись із ноги на ногу, решта ж, побілівши від почутого, переглядалися між собою. 

— Вам краще вже йти, капітане, — сказав він. — То буде криваве вбивство! 

Ваймз махнув рукою. 

— Наскільки я розумію, — бурмотів капітан, уникаючи пронизливих поглядів Сибіл Ремкін, — він сам напросився. 

— Не те щоб зовсім, — відказав Колон. — Це Морква. Він заарештував дракона. 

Ваймз принишк. 

— Як це заарештував? Ти ж не маєш на увазі те, про що я думаю, чи маєш? 

— Все можливо, сер, — невпевнено відповів Колон. — Все можливо. Я бачив, як він стояв там, серед уламків, схопив його за крило та промовив: «Ти попався, друзяко», — сер. І самому не віриться, сер. Сер, справа в тому, що… 

— У чому ж? 

Сержант знову переминався з ноги на ногу. 

— Пам’ятаєте, як ви казали, що в’язнів принижувати не можна, сер… 

Морква розмахував перед натовпом важелезною дерев’яною балкою і відганяв людей від дракона: отримавши стусана такою штукою, уже не хотілося нікого вбивати. 

— А тепер — слухайте, — сказав Морква, тягнучи балку і притримуючи свій шолом. — Давайте так, щоб мені не доводилося повторювати двічі, домовились? 

Ваймз пробивався крізь щільний натовп і дивився на незграбну постать, що стояла на пагорбі з уламків і дракона. Морква повільно обертався на всі боки, тримаючи в руках балку, немов посох. Його погляд можна було порівняти з прожектором маяка. Куди б не світив — усюди люди опускали зброю і ніяковіли. 

— Застерігаю вас, — ніяк не змовкав Морква, — що напад на офіцера при виконанні його службових обов’язків — це серйозний злочин. І наступного, хто кине хоч ще один камінь, я так віддухопелю, що мати рідна не впізнає.