— Так, сер. Що ж, сер. Перш за все, це зарплатня.
— Зарплатня? — запитав лорд Ветінарі. Він подивився на Ваймза, який дивився в пустоту.
Сержант підняв голову. На його обличчі розквітла впевненість чоловіка, який завжди досягає того, чого хоче.
— Так, сер, — сказав він. — Тридцять доларів на місяць. Це неправильно. Ми так вважаємо, — він облизав губи та спробував подивитися назад — на двох інших, які робили нерішучі підбадьорливі рухи. — Ми вважаємо, що базова ставка у сумі, ем, тридцяти п’яти доларів — те, що треба? На місяць? — він подивився на скам’яніле обличчя Патриція. — З надбавками за звання? П’ять доларів, так ми гадаємо, сер.
Він знову облизав губи, збентежений виразом Патрицієвого обличчя.
— Але ми не опустимо ставки нижче чотирьох, — сказав він. — На цьому все. Вибачте, ваша високосте, але такі-от справи.
Патрицій знову подивився на відсторонене Ваймзове обличчя і перевів погляд до ватаги.
— І це
Ноббі прошепотів щось на вухо Колону і знову став у стрій. Спітнілий від хвилювання, сержант вчепився за свій шолом так, немов то була остання реальна річ у світі.
— Є ще дещо, ваша преподобносте, — сказав він.
— Он як, — розуміюче всміхнувся Патрицій.
— Справа в чайникові. Не те щоб він був дуже добрим, та Еррол його зжер. Але він коштував два долари, — Колон ледь проковтнув слину. — Нам би не завадив новий чайник, якщо пропозиція ще в силі, ваша світлосте.
Патрицій нахилився вперед, вхопившись за поручні свого крісла.
— Я вас правильно зрозумів? — запитав він холодним тоном. — Ми маємо повірити, що ви просите мізерного підняття зарплатні та кухонне начиння?
Морква взявся шепотіти Колону в інше вухо.
Колон повернув до перших осіб міста свої, уже майже наповнені слізьми, очі. Обідок його шолома крутився, мов млинове колесо.
— Що ж, — розпочав він, — буває, що нам спаде на думку, що, знаєте, коли у нас перерва на обід, або ж коли тихо, як ото буває наприкінці зміни, ми хочемо трішки розслабитися, ну знаєте, коли вже закругляємося… — Колону хтось немов звук скрутив.
— Так?
Колон глибоко вдихнув.