— Що? 

— Я кажу, «екстраординарне» — це незручне? 

— Га? А. Ні. Не думаю. 

— А що ж це означає? 

— А я знаю? Може, що-небудь овальне, — Г’юлів погляд липнув до укритого нерівним почерком аркуша, ніби залізний ошурок до магніта. — Ти не пам’ятаєш, що він казав після всіх цих «завтра»?[65] Я геть нічого не втямив. 

— Між іншим, не було ніякої потреби всім і кожному розповідати, що я… прийомний, — сказав Томджон. 

— Ну, так уже сталося, — неуважно промовив гном. — І взагалі, в таких речах краще бути чесним. Скажи-но, він справді вдарив її кинджалом, чи лише звинуватив в убивстві? 

— Я не хочу бути королем! — хрипко прошепотів Томджон. — Всі кажуть, що я — викапаний татко! 

— Спадковість — дивна річ, — промимрив гном. — Наприклад, якби я удався в татка, то сидів би зараз на глибині ста футів під землею і колупав би скелі, тоді як… — його голос затих. Він втупився у вістря пера так, ніби воно приховувало безмежні запаси магії. 

— Тоді як що? 

— Га? 

— Ти що, навіть не слухаєш? 

— Ще коли я писав цей сценарій, я знав, що все це неправильно, я знав, що насправді все геть навпаки… Що? А, так. Бути королем. Це хороша робота. Звичайно, й конкуренція висока, це правда. Але я за тебе дуже радий. Якщо ти — король, то можеш робити що хочеш. 

Томджон обвів поглядом обличчя ланкрських достойників. Вони роздивлялись його, ніби перебірливі покупці — бичка на ярмарку. Вони прикидали його вагу. В голову йому заповзла вогка думка: король може робити, що хоче, — але лише за умови, що він хоче бути королем. 

— Ти міг би збудувати власний театр, — промовив Г’юл, і його очі на мить спалахнули. — Зі стількома лядами в підлозі, скільки захочеться, і з неймовірно пишними костюмами. Ти міг би кожного вечора грати в новій виставі. Серйозно, «Дискум» тобі хлівом видався б. 

— І хто ж став би ходити на мої виступи? — поцікавився Томджон, опускаючись у крісло. 

— Всі.