— Щовечора?!
— Ну, ти ж зможеш їм повеліти, — сказав Г’юл, не відриваючись від писанини.
«Так і знав, що він це скаже, — подумав Томджон. — Хоча це не навмисне, — додав він сам до себе. — Г’юл занурений у свою п’єсу. Він десь у іншому світі — принаймні на цей час».
Томджон зняв корону і мимоволі став крутити її в руках. Вона була не така вже й масивна, але відчутно важка. Цікаво, чи важко було б носити її цілий день.
На чільному місці за столом стояло порожнє крісло, в якому, як запевнили юнака, перебував безплотний привид його справжнього батька. На жаль, про те, що Томджон відчув щось надзвичайне, коли його відрекомендували привидові, говорити не доводиться: лише якесь непевне відчуття холодного доторку та якийсь шум у вухах.
— Гадаю, я міг би допомогти батькові розплатитися з боргами за «Дискум», — сказав він.
— Так, це було б чудово, — погодився Г’юл.
Юнак покрутив корону на пальці, похмуро дослухаючись до уривків розмов, що долітали до нього.
— П’ятнадцять років? — питав мер Ланкру.
— А що ж було робити, — відповідала Бабуня Дощевіск.
— Он чого мені здалося, що пекарня вчора зачинилася занадто рано.
— Ні-ні, — нетерпляче сказала відьма. — Це не так працює. Ніхто нічого не втратив.
— Наскільки я розумію, — сказав чоловік, який суміщав посади секретаря суду, діловода ратуші та гробаря, — всі ми втратили п’ятнадцять років.
— Та ні, ми їх отримали, — заперечив мер. — Будьмо логічні. Час — він як дуже звивиста дорога, а ми взяли і зрізали шлях полями.
— Нічого подібного, — заявив діловод, кладучи на стіл чистий аркуш паперу. — От я вам зараз намалюю…
Томджон занурився в себе, лишивши бурхливі суперечки на поверхні.
Всі хотіли, щоб він став королем. Ніхто не завдавав собі клопоту поцікавитися тим, чого хоче він сам. Його думка не рахувалася.
У цьому й була вся справа. Насправді ніхто не прагнув, щоб королем став
Золото не тьмяніє — принаймні фізично, — і все ж тонкий коштовний обруч у його руках вилискував тривожними відтінками. Надто багато неспокійних голів він увінчував.