— То грай її. Бути королем — це… це… — Бабуня затнулася і клацнула пальцями до Маґрат. — Як звуться ті штуки, яких по сто у кожній речі? 

— Проценти? — спантеличено припустила Маґрат. 

— Ага, вони самі, — підтвердила Бабуня. — Бути королем — це майже на сто процентів означає грати роль. А це ж бо ти вмієш. 

Томджон безпорадно озирнувся на куліси, за якими мав би бути Г’юл. Гном і справді був там, але не звертав на події на сцені жодної уваги. Перед ним лежав сценарій, і гном гарячково його переписував. 

— ЗАПЕВНЯЮ, ВИ ЖИВИЙ. ПОВІРТЕ НА СЛОВО. 

Герцог гигикнув. Загорнутий у знайдене десь простирадло, він блукав найвіддаленішими галереями замку, час від часу пошепки вигукуючи: «Йу-ху!». 

Смерть непокоївся. Він звик стикатися з людьми, які вважали, що вони живі, бо кінець життя вражав їх так, що їм важко було з цим змиритися. Але людина, яка вважала, що вона мертва, і при цьому продовжувала активно дихати, була для Смерті явищем новим — і не дуже комфортним. 

— Я кидатимусь на людей з-за рогу, — ніби в напівсні промовив герцог. — Я цілу ніч гримітиму своїми кістками, я вилізатиму на дахи й передрікатиму, що в домі хтось помре… 

— ЦЕ СПРАВА БЕНШІ[63]. 

— Я теж буду, — заявив герцог таким тоном, яким говорять про безповоротне рішення. — А ще я проходитиму крізь стіни, перекидатиму столи і бризкатимусь ектоплазмою на всякого, хто мені не сподобається. Ха. Ха. 

— НІЧОГО НЕ ВИЙДЕ. ЖИВІ НЕ МОЖУТЬ БУТИ ПРИВИДАМИ. ВИБАЧТЕ. 

Герцог спробував пройти крізь стіну. Зазнавши невдачі, він рушив до дверей, які вели на одну з найменш міцних секцій замкового муру. Буря дещо стихла, і шматочок місяця тріпотів між хмарами, ніби придбаний з метою перепродажу квиток у вічність. 

Смерть вийшов зі стіни одразу за ним. 

— Ну добре, — сказав герцог. — Якщо я не мертвий, то ти що тут робиш? 

Він застрибнув на мур; вітер залопотів його ковдрою. 

— ЧЕКАЮ. 

— Чекай довіку, мордо твоя кістяна! — тріумфально вигукнув герцог. — Я мандруватиму світом тіней, я роздобуду ланцюги й гримітиму ними, я…