Незабаром вона притягла Г’юла, який продовжував писати навіть на ходу. 

Гном дерев’яно вклонився Томджонові. 

— Припини, — роздратовано кинув той. — Що мені робити далі? 

— Уявлення не маю. Мені написати тронну промову? 

— Я ж казав: я не бажаю бути королем! 

— Тоді тронна промова може бути не на часі, — визнав гном. — А ти добре подумав? Роль короля — це неабияка роль. 

— Але вона позбавляє всіх інших ролей! 

— Гм. Ну, тоді просто відмовся. 

— І все? Цього достатньо? 

— Принаймні варто спробувати. 

До них уже наближалася зграйка ланкрських достойників з короною на подушечці. На їхніх обличчях була написана стримана повага, розбавлена дещицею самовдоволення. 

Корону вони несли так, ніби це був Подарунок Слухняному Хлопчику. 

Мер Ланкру кашлянув у долоню. 

— Приготування до коронації заберуть певний час, — сказав він. — Але ми хотіли б… 

— Ні, — сказав Томджон. 

Мер затнувся. 

— Перепрошую? — спитався він. 

— Я відмовляюся. 

Мер остаточно розгубився. Його губи ворухнулися, але жодного звуку з них не вилетіло; очі дивно зблиснули. Він відчував, що щось пішло не так, і вирішив, що найкраще — це почати з початку. 

— Приготування до коронації заберуть…