Він заточився назад, утратив рівновагу, важко гепнувся між зубцями стіни й зісковзнув униз. Якусь мить було видно пальці його руки, якою він безуспішно намагався вхопитися за камінь — а потім вони зникли. 

Як легко здогадатися, Смерть одночасно перебуває в усіх можливих місцях. Тож у певному сенсі цієї миті він і замислено змахував неіснуючий пил з примарного леза своєї коси, і стояв по груди в пінистому, пронизаному хижими скелями потоці на дні Ланкрської ущелини. Його вапняковий погляд пробігся за течією й різко зупинився там, де хвилі вирували лише кількома дюймами вище підступного ложа ріки, вкритого нерівною галькою. 

За мить герцог сів. Навіть у відблиску хвиль його постать була практично прозорою. 

— Я ганятиму їх коридорами, — сказав він. — І бурмотітиму під їхніми дверима тихими ночами, — його голос ставав усе тихішим, танучи в безугавному ревиську річки. — Я рипітиму плетеними кріслами так, що всі повмирають від страху, от побачиш. 

Смерть вищирився. 

— ТА НЕВЖЕ. 

Почався дощ. 

Дощ у Вівцескелях — річ настільки всепроникна, що пересічна дощова погода, як порівняти з тутешньою, може видатися посухою пустелі. Ця конкретна злива, водоспадом зринувши на дахи замкових будівель, загадковим чином проникла під черепицю і сповнила Великий зал неприємним теплуватим туманом.[64] 

До зали набилося чи не пів-Ланкру. Шум зливи за дверима перекривав навіть віддалений гуркіт потоку в ущелині. Сцена надворі розмокла. По декораціях стікали, перемішуючись, струмочки фарби, а одну з куліс зірвало вітром, і вона печально і плавно опустилася в бруд. 

Бабуня Дощевіск завершувала свій монолог перед аудиторією, що сиділа в кріслах довкола столу у Великій залі. 

— Ти про корону забула, — прошепотіла Тітуня Оґґ. 

— О, — сказала Бабуня. — Корона, точно. Вона, як бачите, в нього на голові. Коли актори поїхали з Ланкру, ми сховали її серед інших корон, бо саме там ніхто б її шукати не додумався. Погляньте, як ідеально вона йому пасує. 

Завдяки неймовірному талантові Бабуні бути переконливою глядачі й справді побачили, що корона пасує Томджонові ідеально. Власне, єдиним винятком став сам Томджон: він-бо відчував, що лише його вуха запобігають перетворенню корони на намисто. 

— Уявіть собі, що він відчув, коли вдягнув її вперше, — продовжувала відьма. — Гадаю, ще було щось просто екстраординарне. 

— Насправді це було більше схоже на… — почав Томджон, але його ніхто не слухав. 

Він знизав плечима і нахилився до Г’юла, який і далі заклопотано писав. 

— «Екстраординарне» — це означає «незручне»? — пошепки спитав він.