В Бабуні впала щелепа. 

— Як це? — промовила вона. — Я ж… Я ж показала тобі твоє істинне «я»… 

— І я повинна тут розплакатись, чи що? — солдати отупіло взяли Бабуню за руки, і герцогиня наблизила впритул до її очей своє обличчя, брови на якому зійшлися в сповнене тріумфу й ненависті «V». — Повинна повзати по підлозі, еге ж? Ось що, стара: я й справді побачила своє істинне «я», і я ним пишаюся! Усе, що я вчинила, я повторила б знову — тільки було б гарячіше і довше! Мені це подобалося, і я робила це, бо хотіла робити! 

Вона ударила себе по широченних грудях. 

— Чого гигикаєте, ідіоти! — скричала вона. — Ви такі слабенькі. Ви й справді думаєте, що в глибині душі всі люди хороші! 

Всі, хто стояв на сцені, сахнулися від її екзальтації. 

— Так ось, я зазирала у глибини душ, — продовжувала герцогиня. — Я знаю, що керує людьми. Страх. Непереборний підсвідомий страх. Ви всі, до єдиного, боїтеся мене, я можу зробити так, що від страху ви собі спіднє попсуєте, і зараз я… 

В цю саму мить Тітуня Оґґ вперіщила її по потилиці казаном. Герцогиня осіла на підлогу. 

— Вона занадто розходилася, — світським тоном сказала Тітуня. — Як на мене, це було трохи надто ексцентрично. 

Запала довга розгублена тиша. 

Бабуня Дощевіск кашлянула, обдарувала солдатів, які продовжували тримати її, широкою дружньою усмішкою і вказала на безформну гору, якою наразі була герцогиня. 

— Заберіть її і замкніть у якій-небудь камері, — наказала відьма. 

Солдати стали струнко, а потім підхопили герцогиню під руки й із певними зусиллями потягли її геть. 

— Акуратніше, — додала Бабуня. 

Вона потерла долоні і повернулася до Томджона, який, роззявивши рота, дивився на неї. 

— Ось так, — прошепотіла вона. — Тепер ти, хлопче, вже не маєш вибору. Ти — король Ланкру. 

— Але я не вмію бути королем! 

— Ми тебе навчимо. Поки що ти чудово впорався з роллю, включаючи вміння кричати на інших. 

— Це ж тільки роль!