— Ем-м-м… Агов!
— Гм-гм, даруйте, нас хтось чує?
Замок над їхніми головами був сповнений гудіння голосів і веселого шуму, і нікому було почути ввічливо-безтямні крики, які відлунювали в коридорах підземелля, з кожною годиною стаючи все ввічливішими і все безтямнішими.
— Гм, даруйте? Перепрошую? Я б нікого не турбував, але в Біллема
Уявімо, що відеокамера ока повільно ковзає вздовж похмурих древніх коридорів, беручи крупним планом ослизлий грибок, іржаві ланцюги, сирість, тіні…
— Нас хто-небудь чує? Послухайте, це вже справді занадто. Сталося прикре непорозуміння. Ми ж можемо скинути перуки…
Уявімо, як жалісні звуки тануть по затягнутих павутинням кутках населених щурами коридорів, аж поки від них лишається не більше, ніж подоба шурхотіння очерету на слабенькому вітерці.
Звичайно, рано чи пізно в ці підземелля хтось та й спуститься.
Дещо пізніше Маґрат поцікавилася в Г’юла, чи вірить він у «довготривалі взаємовідносини». Гном, зайнятий вантаженням халабуд[67], на хвилю замислився.
— На тиждень щонайбільше, — сказав він. — Звичайно, рахуючи денні вистави.
Минув місяць. Початок осені засвідчував запах сирої землі, що плив над темно-оксамитовими торф’яниками; розмитим зіркам в небесах із землі підморгував вогник багаття.
Моноліт стояв на своєму місці, готовий, однак, дати драла у випадку появи ревізорів.
Відьми сиділи навколо багаття у сторожкому мовчанні. Цей шабаш однозначно не ввійшов би до списку ста найвеселіших шабашів усіх часів та народів. Якби їх побачив Мусоргський, ніч на Лисій горі скінчилася б хіба що під вечірнє чаювання.
Нарешті Бабуня Дощевіск сказала:
— Непоганий банкет вийшов, по-моєму.
— Мені ледь погано не стало від переїдання, — гордо сповістила Тітуня Оґґ. — А моя Ширл допомагала на кухні, то ще принесла додому трохи недоїдків.
— Так, я чула, — холодно сказала Бабуня. — Подейкують, не дорахувалися півтуші свині та трьох пляшок іскристого.