Він знову переміг, і його мовби охопила лихоманка. Він вигравав кожним кидком. Мет ходив від корчми до заїзду, потім знов до корчми, ніде не залишаючись надовго, щоб не дратувати інших кількістю своїх перемог. Але він і далі вигравав. У лихваря він обміняв срібло на золото. Він грав у «корони», і в «п’ятірки», і в «дівочу руїну». Грав з п’ятьма кубиками, і з чотирма, з трьома і навіть лише з двома. Грав в ігри, яких не знав, поки не приєднувався до кола чи сідав за стіл. І перемагав. Десь серед ночі смаглявий матрос Рааб, — так він назвався, — пошкандибав геть, стомлений, але з повним гаманцем; він вирішив робити ставки на Мета. Юнак знайшов ще одного лихваря чи навіть двох; лихоманка, схоже, затуманила Мету голову, тож його спогади були розмитими. Вона штовхала його до ще однієї гри. І перемоги.

І ось невідомо скільки минуло годин, коли він опинився в задимленій тютюном корчмі — здається, вона називалася «Тремалкінзький сплав» — витріщаючись на п’ять кубиків, кожен з яких показував глибоко вирізьблену корону. Більшість відвідувачів, схоже, цікавила лише можливість якнайбільше випити, а гуркіт кубиків та крики гравців в кутку майже тонули у співі жінки під швидку мелодію цимбалів.

Візьму в танок дівчину карооку Або з очима кольору смарагду. Візьму в танок — та й байдуже на очі, Але лише твої дають відраду.

Цілуватиму дівчину темнокосу Або з волоссям кольору світанку.

Цілуватиму з волоссям усіляким, Та лиш твоїх обіймів хотілося б щоранку.

Співачка назвала пісню «Що він сказав мені». Мет пам’ятав цю мелодію в іншій пісні — «Потанцюєш зі мною» — і з іншими словами, але зараз уся його увага була прикута до кубиків.

— Знову король, — пробурмотів один з чоловіків, що сидів біля Мета. Це вже вп’яте поспіль Мет викинув короля.

Він виграв закладену проти нього золоту марку, навіть не переймаючись тим, що його андОрська марка переважила ілліанську марку якогось чоловіка. Він сунув кості у шкіряне горнятко, сильно струснув їх і знову викотив на підлогу. 77’ять корон. Світло, — такого не може бути. Ніхто не викидає короля шість разів поспіль. Ніхто.

— Везіння Морока, — пробурмотів інший чоловік. Це був здоровань з темним волоссям, зав’язаним на потилиці чорною стрічкою, з широкими плечима, шрамами на обличчі й неодноразово переламаним носом.

Заледве усвідомлюючи, що робить, Мет схопив здорованя за комір, підняв на ноги й жбурнув його спиною до стіни.

— Що ти сказав?! — гаркнув він. — Ніколи не кажи так! — Чоловік здивовано зиркнув униз; він був на голову вищий за Мета.

— Просто вислів, — пробубонів хтось позаду. — Світло, це ж просто вислів такий.