Мет знав, що йому потрібно йти до доків просто зараз — і відплисти на першому ж кораблі, навіть якщо це буде прогниле корито, повне гнилої риби. Але його коліна так тремтіли від цього всього, що він заледве зміг піти. Все, чого він бажав, — це присісти хоча б на хвилину. Лиш на хвилину, щоб заспокоїти свої коліна, — і тоді він рушить до доків.

Корчми розташовувалися ближче, але він попрямував до заїзду. Зала в заїзді була дружнім місцем, де чоловік міг на хвильку розслабитися, не турбуючись, що хтось за спиною на нього полює. З вікна лилося достатньо світла, аби можна було розібрати вивіску. Жінка із заплетеним у коси волоссям тримала щось схоже на оливкову гілку. А біля неї був напис: «Жінка з Танчіко».

РОЗДІЛ 31

«ЖІНКА З ТАНЧІКО»

У такий пізній час зала заїзду була яскраво освітлена, а столи не зайняті й на чверть. Кілька служниць у білих фартухах з кухлями елю чи вина звивалися поміж чоловіків, і чувся тихий гул розмов під бринькання арфи. Завсідники, — деякі з люльками в зубах, — і одна пара, що зігнулася над кам’яним столом; найімовірніше, всі вони були членами екіпажів та дрібними торговцями з малих домів. їхні каптани були добре пошиті з хорошої вовни, — але без золота, срібла чи вишивки, що їх носили багаті люди. Тут не було чутно іуркоту гральних кубиків. У кутках кімнати в довгих камінах горіло полум’я, але навіть без них це місце навіювало тепло.

Арфіст стояв на столі й декламував «Мара та три пришелепкуваті королі» під мелодію свого інструмента. Арфа, оздоблена золотом і сріблом, добре пасувала цьому місцю. Мет знав його. Якось той урятував юнаку життя.

Музика був худорлявим чоловіком, — доволі високим, але сутулим; він рухався по столу, накульгуючи. Навіть у приміщенні він був вбраний у плащ, вкритий рухливими клаптями найрізноманітніших кольорів. Він завжди хотів, аби всі знали, що він — менестрель. Його довгі вуса й густі брови були сніжно-білими, як і тонке волосся на голові, а блакитні очі чаїли печаль, яку він саме висловлював. Цей погляд був таким же неочікуваним, як і сама зустріч. Мет ніколи не знав Тома Мерриліна як печальну людину.

Хлопець сів за стіл, поклав свої речі на підлогу біля стільця і замовив два кухлі. Гарненька служниця з великими карими очима підморгнула йому.

— Два, молодий майстре? Ви не схожі на питущого чоловіка. — В її голосі звучала пустотлива насмішкуватість.

Трохи покопирсавшись, він дістав із кишені два срібних пенні. І одного було б більше ніж досить за вино, — другий же він підсунув їй під очі.