З корчми вийшов огрядний чоловік; двері вже зачинилися, затуляючи світло, котре могло виявити його обличчя.

Мет притулився спиною до стіни, сунув гаманці назад до плаща і стиснув руками палицю. Звідки б не прийшов сьогодні талан, — він не збирався втратити все своє золото через злодюжку.

Чоловік озирнувся, глипнув і здригнувся.

— Холодна ніч, — сказав нетверезо. Він підійшов ближче, і Мет побачив, що його огрядність здебільшого складалася з жиру. — Я маю... Я маю... — Спотикаючись, товстий чоловік поплентався вулицею вгору, бурмочучи щось нерозбірливе.

— Дурень! — пробурмотів Мет, хоч і не розуміючи, сказав він це тому чоловікові чи собі. —Час знайти корабель і забратися звідси. — Він примружився на чорне небо, намагаючись зрозуміти, скільки часу залишилося до світанку. Дві чи, можливо, три години, — вирішив він. — Вже час. — Його шлунок клекотів; він туманно пригадав, як щось їв у корчмах, — але не пам’ятав, що саме. Гральна лихоманка тримала його за горло. Сунувши руку в торбину, хлопець намацав там лише крихти. — Вже давно пора. Інакше прийде одна з них. Схопить мене своїми пальчиками й посадовить в мішок.

Він відштовхнувся від стіни й рушив до доків, де повинні були стояти кораблі. Спершу він подумав, що слабкі звуки позгщу — це відлуння його кроків бруківкою. А потім зрозумів, що хтось прямує за ним. І намагається приховати це. Ну, це вже точно розбійники.

Трохи підводячи палицю, він швидко зметикував, чи варто повертатися до них обличчям, щоб почати бійку. Проте було темно; човгання по бруківці чулося невиразно, і він не міг зрозуміти, скільки їх. Ти не став клятим героєм з казочки лише тому, що здолав Ґавіна й Ґалада.

Він звернув на вузьку, звивисту бокову вулицю, намагаючись іти навшпиньках — і водночас швидко. Кожне вікно тут було темним і закритим віконницями. Уже майже наприкінці він побачив рух попереду: двоє чоловіків вглядалися у вуличку з того боку, де вона виходила на іншу. Мет чув повільні кроки позаду, — м’яке човгання шкіряних черевиків об камінь.

Він умить пірнув у тінистий куток, де одна будівля випиналась значно більше від іншої. Схоже, це було найкраще, що він міг зараз вдіяти. Нервово стискаючи палицю, він чекав.

Позаду тієї дороги, якою пройшов юнак, з’явився чоловік, який повільним кроком тихо скрадався вперед. А потім — ще один чоловік. Обидва тримали в руках ножі й рухалися так, неначе когось вистежували.

Мет напружився. Якщо вони підійдуть трішки ближче й не помітять його, схованого в глибокій тіні закутка, він зможе неочікувано вдарити першим. Юнак сподівався, що його живіт перестане бурчати. Ці ножі були значно коротшими від тренувальних мечів, — проте вони були сталеві, а не дерев’яні.