Один з чоловіків примружився, вдивляючись у протилежний кінець вулиці, а тоді несподівано випростався й закричав:

— Хіба він не у ваш бік пішов?

— Я нічого, окрім тіні, не бачу, — відповіли із сильним акцентом. — Краще піти звідси. Цієї ночі відбуваються дивні речі.

Не далі, аніж за чотири кроки від нього, двоє чоловіків поглянули один на одного, сховали ножі й потупцювали геть тим же шляхом, яким прийшли.

Він повільно, спроквола зітхнув. Поталанило. Щоб я згорів, але щастить мені не тільки в грі.

Мет більше не бачив чоловіків на початку вулиці, — але знав, що вони все ще можуть бути десь поруч, на наступній. А ще — позаду, на іншій дорозі.

Будівля, навпроти якої він причаївся, мала лише один поверх, а дах був пласким на вигляд. Фриз із білого каменю, різьблений у вигляді виноградного листя, здіймався, з’єднуючи дві будівлі.

М’яко вклавши один кінець палиці на краєчок даху, він з зусиллям штовхнув його. Той з тріском прилаштувався на черепиці. Не чекаючи, щоб переконатися, чи ніхто цього не почув, Мет видерся на фриз; за великі листки було легко вчепитися пальцями ніг навіть чоловіку в чоботях. За секунду палиця вже була у нього в руках, а він біг по даху, сподіваючись на свій талан.

Ще тричі він дерся нагору, щоразу підіймаючись на один поверх. Ледь похилий черепичний дах певну відстань простягався на одному рівні. Віяв легенький вітерець, притискаючи його волосся до потилиці та змушуючи думати, що його хтось переслідує. Припини, дурню! Вони вже за три вулиці звідси, — вишукують нову жертву з товстим гаманцем і зрадливим таланом.

Його черевики ковзали черепицею, тож він вирішив, що саме час подбати про те, щоб уже спуститися долі. Мет обережно підступив до краю даху й глянув униз. Порожня вулиця лежала десь за сорок футів унизу; на ній розташувалися три корчми й заїзд, з вікон яких на бруківку лилося світло; лунала музика. Однак праворуч від нього було видно кам’яний міст, який поєднував верхній поверх його будівлі з іншою, розташованою з протилежного боку вулиці.

Міст здавався жахливо вузьким. Він простягся крізь темряву, бо світло корчем оминало його, і височів над великою прірвою із твердою бруківкою унизу, — але Мет кинув туди палицю й змусив себе рушити, перш ніж нафантазував би надто багато. Його черевики стукнули по мосту, й він наважився покотитися по ньому, як у дитинстві, коли падав з дерева. Врешті хлопець уперся у бильця, що висотою сягали його попереку.

— У довготривалій перспективі погані звички окупляться, — прошепотів він до себе, коли звівся на ноги й взяв палицю.