Мет опустив руки на піджак пошрамованого чоловіка й відступив.

— Я... я... я не люблю, коли хтось говорить таке про мене. Я не Друг Морока!

Щоб я згорів, — це не везіння Морока. Тільки не це! О, Світло, цей клятий клинок і справді щось зробив зі мною?

— Ніхто такого й не казав, — пробурмотів чоловік зі зламаним носом. Здавалося, він боровся зі своїм здивування і намагався вирішити, сердитися йому чи ні.

Мет зібрав свої речі і вийшов з корчми, залишивши там монети. Він не боявся великого чоловіка. Він забув про нього, — так само, як і про монети. Все, що йому було потрібно, — це вийти на свіже повітря, аби він міг подумати.

На вулиці Мет, вдихаючи холод, притулився до стіни корчми неподалік від дверей. Темні вулиці Південної гавані були майже порожні. Музика й сміх усе ще лилися із заїздів та корчем, але лише кілька людей йшли дорогою крізь ніч. Тримаючи палицю двома руками перед собою, він схилився головою на кулаки і спробував зусібіч обміркувати цю таємницю.

Він знав, що йому таланить. Так було завжди. Проте чомусь у спогадах з Емондового Лугу він не був таким щасливчиком, яким став, відколи його покинув. Звісно, багато що для нього миналося безкарно, але він міг пригадати й інші випадки, — коли його ловили на витівках, котрі, як він вважав, добре йому вдавалися. Схоже, його мати завжди знала, чим він займався, а Найнів бачила його наскрізь, як би він не захищався. Проте талан прийшов до нього не одразу після того, як він покинув Межиріччя. Йому почало щастити, коли він узяв кинджал у Шадар Лоґоті. Мет пам’ятав, як грав у кості вдома з гострооким худорлявим чоловіком, торговцем з Бейрлона, що прийшов купити тютюн. Він пам’ятав, як батько тоді відшмагав його ременем, коли дізнався, що Мет винен тому срібну марку й чотири пенси.

— Але ж я вільний від цього клятого кинджала, — пробубонів він. — Ці кляті Айз Седай так сказали. — Мет замислився над тим, скільки ж він виграв сьогодні.

Коли він занурив руки до кишень плаща, то відчув, що вони заповнені монетами, — крони і марки, срібні й золоті, дзенькали, виблискували й мерехтіли у світлі, що лилося з вікон. Тепер у нього було два гаманці, і обидва — переповнені. Він послабив мотузки і знайшов ще більше золота. У сумці на попереку, мнучи лист Елейн та наказ Амерлін, поміж горняток з кубиками було напхано ще. Він пам’ятав, як роздавав срібні пенси дівчатам за їхні гарні усмішки, оченята й ніжки, — а ще тому, що срібні пенси не вартували того, щоб з ними носитися.

Не вартували? Може, і ні. Світло, я багатий! Я достобіса багатий! Може, це Айз Седай щось зробили, коли зцілювали мене. Випадково, мабуть. Має бути так. Це краще, ніж інші варіанти. Ці кляті Айз Седай, мабуть, щось зробили.