— До мене зараз приєднається мій товариш.

Він знав, що Том побачив його. Старий менестрель ледве не обірвав історію, коли увійшов Мет. Це теж було дивно. Небагато речей вражали Тома до такої міри, щоб він це показував, — і ніщо, якщо не зважати на траллоків, не могло його змусити обірвати посередині історію, яку зараз впізнав Мет. Коли дівчина принесла два кухлі вина й мідяки на решту, він залишив олов’яні кухлі й дослухав розповідь до кінця.

— «Все було так, як і повинно бути», — сказав король Мадел, намагаючись виплутати рибу зі своєї довгої бороди. — Голос Тома звучав так, мов лунав у великій залі, а не у звичайній кімнатці. Його щипковий інструмент акомпанував глупоті трьох королів. — «Все було так, як і мало бути», — виголосив Орандер. І, ковзаючи ногами по багну, сів із гучним сплеском. «Все було, як і мусило бути», — промовив Кадар, коли він шукав свою корону, зануривши руки по лікоть у річку. «Жінка не знає, про що говорить. Вона дурепа!» Мадел і Орандер гучно погодилися з ним. І після цього Мара вирішила, що вже досить. «Я надала їм усі шанси, на котрі вони заслуговували, і навіть більше», — пробурмотіла вона до себе. Сунувши корону Кадара у свою сумку, до інших двох, вона видерлася на свого воза, штурхонула кобилу й рушила просто до свого селища. І коли Мара розповіла їм усе, що сталося, жителі Гіп більше не захотіли мати короля.

Він знову заграв головний мотив королівської глупоти, цього разу ковзнувши по крещендо, яке прозвучало, мов сміх. Потім низько вклонився — і ледь не впав зі столу.

Чоловіки сміялися й тупотіли ногами, хоча кожен з них уже чув цю історію безліч разів, і вимагали ще. Розповідь про Мару добре зустрічали всі, — окрім хіба королів.

Том знову ледь не впав зі столу, коли спускався; він хитався більше, аніж це можна було б пояснити його негнучкою ногою, коли простував до Мета. Недбало поклавши свою арфу на стіл, він гепнувся на стілець перед другим кухлем і в’яло глянув на юнака. Його очі завжди були гострими, мов шило, — але, схоже, зараз мали якісь проблеми з фокусуванням.

-— Звичайним чином, — пробурмотів він. Його голос все ще був глибоким, але більше не відлунював. — Розповідь звучить стократ краще простою декламацією, й у тисячу разів краще — високою; але вони хочуть звичайний чин.

Не мовивши більше ні слова, він припав до вина.

Мет не міг пригадати, щоб Том хоч раз після завершення гри на арфі одразу ж не сховав її до цупкого шкіряного чохла. А ще дивніше було бачити, як той жадібно п’є. Мет із полегшенням почув, як менестрель скаржиться на своїх слухачів; Том завжди вважав свої стандарти вищими від слухацьких. Принаймні хоч щось у ньому не змінилося.