Перрин уповільнив свого Ходака обік великого коня оґіра, позаду білої кобили Морейн — і знову позіхнув. Лан був десь попереду, — розвідував. Сонце за їх спинами десь за годину спуститься до верхівок дерев, — але Охоронець сказав, що вони доїдуть до міста Ремена на Манетерендрелле іще засвітла. Перрин не був упевнений, що хотів бачити, що на них там чекає. Він не знав, що там може бути, — але дні після Джарри зробили його уважнішим.

— Не розумію, чому ти не можеш заснути, — сказав йому Лоял. — Я такий втомлений, що, коли вона дозволяє нам зупинитися на ніч, я засинаю, навіть коли ще не встиг лягти.

Перрин лиш мотнув головою. Неможливо було пояснити Лоялу, що він не наважується спати міцно, бо навіть його дрімота сповнена тривожних снів. Наприклад, той, де була Еґвейн та Стрибун. Що ж, зрозуміло, чому вона мені сниться. Світло, знати б, як вона. У Вежі, в безпеці, та навчається бути Айз Седай. Верін потурбується про неї — і про Мета також. Він знав, що за Найнів переживати не потрібно; як він вважав, поруч з нею іншим людям слід потурбуватися про себе.

Перрин не хотів думати про Стрибуна. Йому вдавалося не пускати живих вовків у свою голову, хоч і відчував він себе через це, наче його кують й нашвидкоруч витягують; він не хотів думати, що мертвий вовк може залізти в його голову. Він струснувся й широко розплющив очі. Навіть якщо це Стрибун.

Були інші, ще важливіші від поганих снів причини, щоб не спати. Вони знайшли й інші знаки, що їх залишив Ранд. Між Джаррою та річкою Боерн Перрин нічого не зміг побачити, — але коли вони перетнули Боерн кам’яним мостом, який перекинувся з п’ятдесятифутового стрімчака на інший, то позаду себе лишили місто Сайдон, перетворене на попіл. Кожна будівля. Залишилося лише кілька кам’яних стін та димоходів серед руїн.

Замурзані містяни сказали, що все почалося з ліхтаря, що впав на сарай, — а тоді полум’я, здавалося, здичавіло, і ситуація суттєво погіршилася. Половина відер, котрі вони змогли знайти, були дірявими. Охоплені полум’ям стіни падали назовні, а не всередину, підпалюючи таким чином сусідні будинки. Палаючі колоди заїзду якимось чином попадали до головної криниці на майдані, — тож ніхто не міг черпати звідти воду для боротьби з вогнем, а будинки завалилися просто на накривки трьох інших криниць. Навіть вітер, здавалося, віяв лише для того, щоб роздмухати полум’я в усіх напрямках.

Не було потреби питати в Морейн, чи саме присутність Ранда призвела до всього цього; її обличчя, схоже на холодне залізо, відповідало на всі запитання. Сам Візерунок обплівся навколо Ранда, і випадковість знавісніла.