— Це не через кості, — пробурмотів Мет. — Це талан. — Талан Айз Седай? Чи Морока? Він закотив їх назад у горнятко й закрив кришкою.

— Я так розумію, — сказав Том, укладаючись в ліжко, — ти не збираєшся розказати мені, звідки в тебе все це золото.

— Я виграв його. Сьогодні вночі. їхніми кубиками.

— Еге ж. І я так розумію, ти не збираєшся мені пояснити, звідки в тебе той папір, яким ти розмахував довкола — я бачив печатку, хлопче! — чи всі ті розмови про справу Білої Вежі, або чому докмейстер мав твій портрет від Айз Седай.

— Я везу лист Елейн до Морґейз, Томе, — сказав Мет терплячіше, ніж почувався. — Найнів дала мені цей аркуш. Не знаю, звідки вона його взяла.

— Що ж, якщо ти не збираєшся розповісти мені, — я спатиму. Погасиш свічки, гаразд? — Том перекотився на бік і сунув голову під подушку.

Навіть коли Мет роздягся до білизни і занурився під ковдру — після того, як задмухав свічки — він не міг заснути, хоча Малліа постарався знайти для себе хороший пір’яний матрац. Він мав рацію щодо хропіння Тома, — і подушка не рятувала його. Звук був такий, неначе Том впоперек різав деревину іржавою пилкою. І Мет не міг припинити думати. Як Найнів, Еґвейн та Елейн змогли дістати цей наказ від Амерлін? Вони мають бути втягнені разом з Престолом Амерлін у якусь справу; в одну з тих махінацій Білої Вежі. Але тепер, коли він обмірковував це, то розумів, що вони теж приховували щось від Амерлін.

— «Будь ласка, віднеси лист моїй матері, Мете», — сказала вона тихим насмішкуватим голосочком. — Дурень! Амерлін відправила б Охоронця з будь-яким листом від дочки-спадкоємиці до королеви. Сліпий дурень, — я так хотів вибратися з Вежі, що не розгледів цього.

Хропіння Тома просурмило згоду. Та найбільше Мет розмірковував про талан і розбійників.

Перший удар якогось предмета об корму хлопець ледь відчув. Він не звернув уваги й на стукіт та човгання на палубі вгорі, на кроки чобіт. Корабель сам собою породжував багато шуму, і на палубі мав би бути хтось, хто вестиме корабель вниз по річці. Але приглушені кроки в коридорі біля їхніх дверей, поєднані з думками про розбійників, змусили його вуха нашорошитися.

Він легенько штрикнув ліктем Тома між ребрами.

— Прокинься, — мовив тихо. — Ззовні, в коридорі, хтось є.

Він уже сповз з ліжка, сподіваючись, що підлога каюти — палуба, підлога — що б це в біса не було — не скрипітиме під його вагою. Том пхикнув, прицмокнув і знову захропів.

Не було часу турбуватися про Тома. Кроки підступили до дверей. Схопивши палицю, Мет став під дверима й почав чекати.

Двері повільно відчинилися, й з’явилися двоє чоловіків у плащах, один за одним, невиразно окреслені тьмяним місячним світлом, яке лилося крізь верхівку ґраток сходинок, котрими вони спустилися. Оголені клинки ножів виблискували у світлі місяця. Обидва чоловіки зойкнули; вони точно не очікували, що на них хтось чекатиме.