Всередині Перрин розглядав людей. Усі чоловіки й жінки за столами були вбрані, як йому здавалося, у святкові костюми із значною кількістю вишивки на каптанах, мережива — на сукнях, кольорових стрічок та торочок — на шарфах, котрих він давно не бачив у такій кількості. Лише четверо чоловіків, що сиділи за одним столом, були вбрані у звичайні каптани і не позирали очікувально, коли Перрин з рештою увійшли досередини. Четвірка продовжувала стиха розмовляти. Він зміг розчути дещицю з їхньої балаканини про переваги вантажів льодових перців над хутром і про те, як проблеми в Салдеї могли вплинути на ціни. Хлопець вирішив, що вони — капітани торгових суден. Інші, схоже, були місцевими. Навіть служниці вбралися в найкраще: їхні довгі фартухи покрили вишиті сукні з мереживними вставками на шиї.

На кухні вирувала робота; він відчував запах баранини, ягняти, курки, яловичини та деяких овочів. І духмяного пирога, який на мить змусив його забути про м’ясо.

Господар зустрів їх усередині; це був огрядний лисий чоловік з блискучими карими очима на гладенькому рожевому обличчі. Він кланявся й потирав руки. Якби він не підійшов до них, то Перрин ніколи б не подумав, що це — господар, тому що замість білого фартуха він, як і всі тут, вбрався у каптан із біло-зеленою вишивкою на цупкій блакитній вовні, — каптан, у якому він зі своєю вагою мусив обливатися потом.

Чому вони всі одягнені у святкове вбрання? міркував Перрин.

— Ах, майстер Андра, — сказав господар до Лана. — І оґір, — прямо як ви казали. Не те щоб я сумнівався, звісно. Не вірив вашому слову. Нізащо! А ще й після того, що сталося. Чому б і не оґір? О, друже оґіре, ваша присутність у моєму домі — це така радість, що ви й уявити не можете. Це ж чудова, найкраща подія. О, і майстрине... — Його очі поглинули синій шовк її сукні та багату вовну плаща, запиленого, але досі доладного. — Пробачте, міледі, прошу. — Його вигин у поклоні нагадував підкову. — Майстер Андра не прояснив ваш статус, міледі. Я не хотів проявити неповагу. Вам, звісно, тут ще більше раді, ніж другу оґіру, міледі. Прошу, не ображайтеся на бідний язик Ґейнора Фарлена.

— Я не ображаюсь, — Морейн спокійно прийняла титул, яким її нагородив Фарлен. Це було далеко не вперше, коли Айз Седай брала інше ім’я — чи вдавала когось, ким не була. І не вперше вже чув Перрин, як Лан називав себе Андра. Просторий каптур Морейн досі приховував нев’янучі риси Айз Седай, і вона охопила плащ однією рукою, наче їй було холодно. Не тією рукою, на якій був перстень Великого Змія. — Наскільки я розумію, у вас в місті відбувалися дивні речі, господарю. Сподіваюся, мандрівникам нічого турбуватися.