Лан скоса подивився на нього — і розчинився в темряві, щоб обійти їхній табір. Лоял, який уже розлігся під ковдрою, витягнув голову, щоб слухати, і нашорошив вуха.

Якийсь час Морейн мовчала, гріючи руки. Врешті вона заговорила, втупившись у багаття.

— Творець — добрий, Перрине. Батько Брехні — злий. Візерунок Епохи, саме Мереживо Епохи є ні тим, ні іншим. Візерунок є тим, чим є. Колесо Часу сплітає всі життя у Візерунок; всі дії. Візерунок, який має лише один колір, не назвеш візерунком. Для Візерунка будь-якої епохи добро і зло є основою й утком.

Навіть коли Перрин через три дні їхав під пізнім післяполудневим сонцем, він відчував такий же холодок, що й тоді, коли вперше почув ці слова. Він хотів вірити, що Візерунок — це добро. Він хотів вірити, що коли люди чинять зло, це відбувається всупереч Візерунку і викривлює його. Для нього Візерунок був хорошим і заплутаним творінням майстра-коваля. А це нагадувало... Наче, не переймаючись, змішались у єдиному сплаві мідь та свинець. Чи й гірше: вони ж — із хорошою сталлю. Бентежна думка.

— Але я переймаюся, — тихо пробурмотів він. — Світло, я справді переймаюся.

Морейн подивилася на нього, і він замовк. Перрин не знав, чи переймається Морейн іще чимось, окрім Ранда.

За кілька хвилин попереду з’явився Лан і розвернув свого чорного бойового коня перед кобилою Морейн.

— Ремен розташований одразу за наступним пагорбом, — сказав він. — Схоже, у них був насичений день. Чи й два.

Лоялові вуха смикнулися:

— Ранд?

Охоронець похитав головою.

— Не знаю. Можливо, Морейн скаже, коли побачить.

Айз Седай пильно подивилася на нього, а тоді пришпорила свою білу кобилу, щоби пришвидшити темп.

Вони видерлися на вершину, і Ремен розкинувся перед ними аж до самої річки. Ріка Манетерендрелле протяглася більше ніж на пів милі, і на ній не було мостів, — однак два заповнених судна, схожих на баржі, перетинали її, прямуючи до іншого берега завдяки довгим веслам, — і одне, майже порожнє, поверталося. Ще було видно три довгих кам’яних доки з дюжиною річкових торгових суден, — деякі з однією щоглою, інші — з двома. Кілька громіздких складів із сірого каменю відділяли доки від самого міста, де будівлі також, схоже, були кам’яними, хоча черепичні дахи майоріли всіма кольорами: від жовтого до червоного й пурпурового, а всі вулиці простягалися від центральної площі.

Коли вони спускалися вниз, Морейн нап’яла просторий каптур свого плаща, щоб приховати обличчя.

Як зазвичай, люди на вулицях витріщалися на Лояла, але цього разу Перрин чув благоговійний шепіт «оґір». Лоял сидів у сідлі пряміше, ніж зазвичай, його вуха витяглися, а кутики широких вуст вигиналися в усмішці. Він вочевидь намагався не показувати свого вдоволення, — але мав такий вигляд, мов та кицька, котру чухають за вушком.