— Ага. Коли ви шукаєте Ріг Валіра, то передбачаєте подібні речі. Це була не перша сутичка для мене й Ґенна, — і не остання перед тим, як ми знайдемо Ріг. Якщо Світло благословить нас. — Останнє він промовив так, наче Світло не могло вчинити інакше. — Не всі наші битви були з аїльцями, звісно, — але завжди є ті, хто хоче зупинити мисливців, якщо зможе. Мене й Ґенна важко зупинити.

І знову серед містян здійнявся схвальний іул. Орбен став іще стрункішим.

— Ви втратили шістьох, а натомість ув’язнили одного. — 3 голосу Лана не зрозуміло було, вдалий це обмін чи ні.

— Ага, — сказав Орбен, — решту ми вбили, — окрім тих, хто врятувався втечею. Без сумніву, вони зараз ховають мертвих; я чув, що вони так роблять. Білоплащники їх розшукують, але ніколи не знайдуть.

— Білоплащники теж тут? — різко втрутився Перрин.

Орбен подивився на нього — і знову проігнорував. Чоловік звернувся до Лана.

— Білоплащники завжди пхають свого носа туди, де їм не раді — й де їх не потребують. Усі вони — нездари. Ага, вони об’їдуть усю місцевість цими днями, — але я сумніваюся, що вони щось знайдуть, окрім своїх тіней.

— Гадаю, не знайдуть, — сказав Лан.

Перев’язаний чоловік спохмурнів, наче не зовсім зрозумів, що саме Лан мав на увазі, а тоді розвернувся до господаря.

— Ти знайдеш цю стару жінку, чуєш! Моя голова розколюється. — Ще раз подивившись на Лана, він пошкутильгав геть, підіймаючись сходинками, минаючи їх одну за одною; захопливий гул супроводжував мисливця за Рогом, який розтерзав аїльців.

— Стільки всього сталося в цьому місті. — Глибокий голос Лояла привернув до нього загальну увагу. Окрім корабельних капітанів, які, схоже, — наскільки міг почути Перрин, — вже обговорювали канати. — Усюди, де я був, ви, люди, щось робите, поспішаєте, клопочетесь; з вами постійно щось трапляється. Як ви витримуєте такі хвилювання?

— Ах, друже оґіре, — сказав Фарлен, — це те, через що ми, люди, хочемо хвилюватися. Я так шкодую, що не зміг тоді поїхати до Сяйливих Мурів. Що ж, дозволь мені розповісти...

— Наші кімнати. — Морейн не підвищувала голосу, але її слова обтяли слова господаря, мовби гострим ножем. — Андра влаштував нам кімнати, чи не так?

— Ах, міледі, пробачте мені. Так, майстер Андра справді зайняв вам кімнати. Пробачте мені, будь ласка. Це все хвилювання спустошує мою голову. Пробачте мені, міледі. Сюди, якщо ваша ласка. Якщо ваша ласка, слідуйте за мною.

Безперервно кланяючись і скрегочучи, вибачаючись і продовжуючи белькотати, Фарлен повів їх сходами нагору.

Нагорі Перрин зупинився, щоби подивитися вниз. Він чув бурмотіння про «леді» та «оґіра», відчуваючи усі погляди, — але один погляд він відчував найбільше; здавалося, хтось дивився не на Морейн чи Лояла, а на нього.