Масима, здивовано подумав Перрин. Це клятий Масима.

— Маєш рацію, господарю, — сказав Лан. — Той чоловік не потурбує нас тут. Колись я знав людину, що любила виголошувати божевільні промови. Пам’ятаєте його, леді Алис? Масима?

Морейн здригнулася.

— Масима. Так. Звісно. Зовсім вилетіло з голови. — Її голос став рівнішим. — Коли наступного разу я побачу Масиму, він благатиме, щоб з нього зняли шкіру й зшили з неї чоботи.

Вона зачинила двері з такою силою, що гуркіт віддався луною в усьому коридорі.

— Тихіше! — донісся притлумлений крик з іншого кінця. — Моя голова розколюється!

— Ах. — Фарлен потер руки в одному напрямку, тоді в іншому. — Ах. Пробачте, майстре Андра, але леді Алис жорстока жінка.

— Тільки з тими, хто їй не подобається, — м’яко сказав Лан. — її укус значно гірший, ніж гавкіт.

— Ах. Ах. Ах. Ваша кімната тут. Ах, друже оґіре, коли майстер Андра сказав мені, що ви прибудете, я згадав, що маю давнє оґірське ліжко на горищі, де воно припадало пилом протягом останніх трьохсот років, а то й більше. Що ж, це...

Перрин дозволив словам затопити його, слухаючи господаря не більше, ніж річкове каміння слухає воду. Темноволоса дівчина бентежила його. І ув’язнений аїлець.

Уже в своїй кімнаті — крихітній, у задній частині, — Лан нічого не зробив, аби розвіяти упевненість господаря в тім, що Перрин служник, — хлопець рухався машинально, досі занурений у роздуми. Він зняв тятиву з лука й припер його в кутку, — якщо тримати тятиву напнутою дуже довго, то псується і вона, і сам лук; потім склав попону й сакви біля умивальника й кинув зверху плащ. Юнак повісив ремінь із сагайдаком та сокирою на кілки на стіні й уже майже простягся на ліжку, перш ніж позіхання у весь рот не нагадало йому, як це може бути небезпечно. Ліжко було вузьке, а матрац — увесь у ямах; але воно мало найбільш привабливий вигляд з усіх, що він пам’ятав. Натомість хлопець сів на триногий стілець і замислився. Він завжди любив ретельно обмірковувати речі.

Через деякий час Лоял постукав й просунув свою голову у двері. Його вуха фактично тріпотіли від захоплення, а усмішка майже розколола обличчя на дві частини.

— Перрине, ти не повіриш! Моє ліжко із виспіваної деревини! Та йому має бути більше тисячі років. Жоден виспівувач дерев не виспівував такий великий шмат, — принаймні у цю епоху. Я й сам би не намагався, —-а у мене зараз талант значно сильніший, ніж у більшості. Ну, якщо чесно, то небагато з нас його взагалі тепер мають. Проте я найкращий з тих, хто вміє виспівувати деревину.

— Це дуже цікаво, — сказав Перрин. Аїлець у клітці. Це те, про що говорила Мін. Чому та дівчина витріщалася на мене?