Ілайс Мачера знайшов спосіб жити таким, яким він був, — чоловіком, що якимось чином пов’язаний з вовками, — і не з’їхав з глузду. Знову розмірковуючи про все це, Перрин був упевнений, що Елайс жив так роками, перш ніж зустрів людину. Він хотів так жити. У всякому разі він прийняв це. Проте це не вирішувало проблеми. Перрин не хотів так жити — і не хотів приймати цього. Але якщо у тебе є брус, щоб виготовити ніж, — ти приймаєш це, навіть якщо хотів зробити сокиру для дерева. Ні! Моє життя — це більше, аніж шмат металу, якому можна надати будь-яку форму.

Він обережно подумав про вовків, — але нічого не відчув. 0, було невиразне відчуття, мовби вони були на відстані, — але вони зникали, навіть коли він торкався їх. Це вперше за тривалий час він був на самоті. Благословенно один.

Перрин погасив ліхтар і ліг у ліжко, — вперше за останні дні. Як, заради Світла, Лоял вляжеться на одне з них? Усі безсонні ночі накотилися на нього; виснаження відпружило м’язи. Промайнула думка про те, що йому вдалося викинути аїльця з голови. І білоплащників. Світлом забута сокира! Спали мене, — я бажав би більше ніколи її не бачити. Такою була його остання думка, перш ніж сон огорнув його.

Густий сірий туман оточив Перрина, — такий щільний, що він не міг побачити власні черевики, і такий в’язкий зусібіч, що й за десять кроків не можна було нічого розгледіти. Поблизу точно нічого не було. А в тумані могло ховатися що завгодно. Марево було якесь неправильне — не вологе. Він поклав руку на ремінь, бажаючи впевнитися, що в разі чого зможе захиститися, — і здригнувся. Сокири там не було.

Щось рухалося у тумані, каламутячи сірість. Щось наближалося до нього.

Він напружився, розмірковуючи, — краще бігти чи стояти й боротися голими руками? І чи є взагалі з ким боротися?

Бурливий вихор, що пробивався крізь марево, окреслився у вовка; його кудлатий обрис майже зливався з в’язким туманом.

Стрибуне?

Вовк повагався, а тоді підійшов і став поруч. Це був Стрибун — Перрин знав це напевно; але щось у його стійці, у жовтих очах, що коротко зустрілися з його власними, вимагало тиші, — як у голові, так і в тілі. Ці очі вимагали також слідувати за ним.

Він поклав руку на вовчу спину, як робив це раніше, і Стрибун рушив уперед. Він дозволив собі піти слідом. Хутро під його рукою було густим і кудлатим. Як справжнє.

Туман почав гуснути, аж поки лише його рука говорила йому, що Стрибун все ще там; аж доки він перестав бачити власні груди. Лише сірий туман. Так, наче його загорнули у щойно зістрижену шерсть. Його також дивувало, що він нічого не чує. Навіть звуків від власних кроків. Він ворухнув пальцями ніг і з полегшенням відчув чоботи на своїх ногах.