Раптом Стрибун зупинився, змусивши зупинитися і його. Він роззир-нувся довкола... і заплющив очі. Тепер він відчув різницю. Його шлунок млосно стиснувся. Він змусив себе розплющити очі й глянути вниз.

Те, що він побачив, не могло там бути, — хіба що вони висіли у повітрі. Він не міг побачити ні себе, ні вовка, мовби обидва вони не мали тіл — і ця думка в’язала вузли з його шлунка. Але під ними дуже ясно, мовби у світлі тисяч ліхтарів, розлігся безмір дзеркал, ніби підвішених у темряві. Й водночас вони ніби стояли на величезній підлозі. Дзеркала простягалися так далеко, куди тільки сягав його зір, — однак просто під його ногами був порожній простір. І люди. Раптом він почув їхні голоси, — неначе стояв серед них.

— Великий Владарю, — пробурмотів один із чоловіків, — що це за місце? — Він роззирнувся довкола, здригнувшись від тисяч своїх відображень, а тоді подивився вперед. Інші, що тулилися біля нього, мали ще більш наляканий вигляд. —Я сплю у Тар Валоні, Великий Владарю. Я сплю в Тар Балоні. Що це за місце? Я збожеволів?

Деякі з чоловіків довкола нього були вбрані у щедро вишиті каптани, деякі — у звичайне вбрання; інші, здавалося, були голі, а дехто — у білизні.

— І я сплю, — викрикнув голий чоловік. — В Тірі. Я пам’ятаю, як ліг спати зі своєю дружиною!

— І я теж сплю, — в Ілліані, — отетеріло сказав чоловік, вбраний у червоне й золоте. — Я знаю, що насправді сплю, — але цього не може бути. Я знаю, що бачу сни, — але це неможливо. Де це, Великий Владарю? Ви справді з’явилися до мене?

Темноволосий чоловік, що стояв перед ними, був вдягнений у чорне вбрання зі срібним мереживом навколо шиї та зап’ясть. Знов і знову він прикладав руку до грудей, немов йому щось боліло. Внизу повсюдно було світло, хоч воно і лилося незрозуміло звідки, але цього чоловіка у Перрина під ногами, здавалося, огорнула темрява. Пітьма звивалася навколо нього, пестила його.

— Тиша! — Чоловік у чорному вбранні говорив не голосно, — але йому це й не було потрібно. Немов звільняючи місце для цього слова, він підвів голову; його очі та рот були дірами, з яких палахкотіло люте полум’я, немов вогненне сяйво з ковальського горна.

Тепер Перрин впізнав його. Ба’алзамон. Він дивився просто на Ба’алза-мона. Страх пронизав його, мов гартовані шипи. Він би побіг, але не відчував своїх ніг.

Стрибун ворухнувся. Юнак відчув густе хутро під своєю рукою — і міцно стиснув його. Щось реальне. Він сподівався, що це реальніше від того, що він бачив. Хоча Перрин знав, що це все було реальним.

Чоловіки, зібрані разом, тіснилися.