Коли Мет і менестрель змагалися із натовпом, Том пробурмотів:

— Я знаю, що чоловік він не дуже приємний, — але чому ти продовжуєш дражнити його? Чи не достатньо вже того, що ти з’їв останню крихту того, що могло б прогодувати його на шляху до Тіра?

— Протягом останніх двох днів я з’їдав не все. — Одного ранку голод полишив юнака, і він відчув суттєве полегшення. Так, наче обірвалася остання ниточка, що пов’язувала його з Тар Балоном. — Більшу частину я викидав за борт, і було дуже складно зробити це так, щоб ніхто не бачив. — Серед брудних, здебільшого дитячих облич це вже не здавалося таким дотепним. — Малліа заслуговує знущань. Пам’ятаєш те судно вчора? Те, що застрягло на мілині чи чомусь такому. Він мав би зупинитися, щоб допомогти, — але він проплив повз, хоч як сильно вони кричали.

Попереду стояла жінка із довгим темним волоссям, яка була б вродливою, якби виглядала не такою виснаженою. Вона вдивлялася в обличчя кожної людини, що проходила повз неї, немов когось шукаючи. Хлопчик, зростом трохи вище її талії, і дві менші дівчинки, плачучи, виснули на ній.

— Він усе говорив про річкових грабіжників і пастки. Не бачив я там жодної пастки.

Том ухилився від візка з високими колесами — на вкритій брезентом горі всякого добра розмістилася клітка з двома писклявими свиньми — і ледь не перечепився через сани, що їх тягли чоловік і жінка.

— А ти зійдеш зі свого шляху, щоб допомогти людям? Дивно, що я раніше цього не помічав.

— Я допоможу тому, хто може заплатити, — твердо сказав Мет. — Тільки дурні з небилиць роблять щось задарма.

Дві дівчинки рюмсали в мамину спідницю, поки хлопчик змагався зі слізьми. Глибоко посаджені очі жінки на мить зупинилися на Меті, вивчаючи його обличчя, а тоді перейшли до інших; вони мали такий вираз, наче вона теж хотіла б заплакати. Імпульсивно він витягнув жменю монет, що були у нього в кишені, і, не глянувши на них, сунув жінці в руку. Вона здивовано подивилася на золото й срібло у своїй руці — з нерозумінням, що швидко переросло в усмішку, і розтулила рота зі сльозами вдячності на очах.

— Купіть їм щось поїсти, — швидко сказав хлопець і поквапився геть, перш ніж вона змогла щось сказати. Він помітив, що Том дивиться на нього.

— На що ти витріщаєшся? Монети легко з’являтимуться доти, доки я зможу знайти когось, хто любить гру у кості.

Том повільно кивнув, — але Мет був не впевнений, що той зрозумів його правильно. Клятий дитячий плач подіяв мені на нерви, — ось і все. Дурний менестрель, мабуть, тепер думає, що я роздаватиму золото кожному приблуді. Дурень! На якусь мить Мет неохоче замислився: чи останнє слово призначалося Тому, чи йому самому.