— Це не схоже на Морґейз, — сказав Том через деякий час, почасти до себе. Його густі брови опустилися вниз, немов біла стріла, що націлилася на носа.

— Що саме на неї не схоже? — відсторонено спитав Мет.

— Зупинити переправу. Відправляти людей назад. У неї завжди характер був, як блискавка, — але й вона завжди мала добре серце. Особливо щодо бідних і голодних.

Він похитав головою.

Мет побачив вивіску — назва була «Річковик», а біля неї був зображений чоловік без сорочки, що босоніж танцював джигу, — і повернув до неї, за допомогою палиці йдучи навскіс крізь натовп.

— Що ж, це має бути вона. Хто ж іще? Забудь про Морґейз, Томе. У нас попереду — тривалий шлях до Кеймліна. Спершу подивимося, скільки золота вони візьмуть за ніч.

Загальна зала «Річковика» була такою ж переповненою, як і вулиця, і, коли господар почув, чого хоче Мет, він сміявся так, що затрусилися всі його підборіддя.

— Я зараз сам сплю на ліжку вчотирьох. Коли моя власна мати приходить до мене, я не можу дати їй покривало та місце біля вогню.

— Як ви могли помітити, — сказав Том, у його голосі з’явилася глибина, — я менестрель. Упевнений, ви можете знайти хоча б піддони в кутку, — а навзамін я розважатиму ваших завсідників історіями й жонглюванням, поглинанням вогню й спритністю рук.

Господар засміявся їм в лице.

Коли Мет виштовхнув його на вулицю, Том загарчав своїм звичним голосом:

— Ти навіть не дав мені шансу запитати про стайню. Упевнений, я зміг би знайти для нас місце принаймні на сіннику.

— Я вже достатньо спав у стайнях і сараях після того, як пішов з Емондо-вого Лугу, — сказав йому Мет, — і під багатьма кущами також. Я хочу ліжко.

Однак у наступних чотирьох корчмах, які вони знайшли, господарі відповіли їм те ж саме, що й перший; останні двоє практично вигнали їх, коли Мет запропонував їм зіграти в кості за ліжко. І коли власник п’ятої сказав, що не знайшов би палети й для самої королеви — корчма ж називалася «Добра королева», — Мет зітхнув і запитав:

— Як щодо стайні тоді? Звісно, ми можемо лягти на сіннику за гроші.

— Моя стайня — для коней, — сказав круглолиций чоловік, — їх не так багато залишилося в місті.

Він протер срібний келих, а тоді відкрив половинку дверцят маленької шафи, що стояла на глибокій спустошеній скрині, й поклав його до інших, котрі явно не пасували одне до одного. Шкіряне горнятко для гри в кості стояло на скрині, — одразу за вигином дверцят шафи.

— Я не пускаю туди людей, щоб вони не налякали коней, — а можливо, й не прикінчили їх. Ті, хто платять мені за своїх коней, — тих, що там стоять, — хочуть, аби вони були доглянутими. Окрім того, там ще й двоє моїх. У стайні немає для вас місця.