— Тож, Елудро, — сказав чоловік у жовтому каптані, — ти бігла не так швидко, як думала, га? — У чоловіка був дивний акцент.

— Таммузе, — вимовила жінка як прокляття. — Тобі недостатньо того, що через тебе мене вигнали з гільдії, — хоча це ти напартачив, ти, бичача твоя голова, — а тепер ще й женешся за мною. — У неї була така ж дивна вимова, яків чоловіка. — Гадаєш, я рада тебе бачити?

Той, кого вона назвала Таммузом, засміявся.

— Ти велика дурепа, Елудро, — я завжди це знав. Якби ти просто пішла, то могла б іще довго жити в якомусь тихому місці. Але ж ти не змогла забути наші секрети, так? Ти справді гадала, що ми не почули б, що ти намагаєшся заробити тим, на що має право лише гільдія? — Раптом у його руці з’явився ніж. — Це буде великим задоволенням — перерізати тобі горлянку, Елудро.

Мет зрозумів, що він робить, лише коли встав, вхопився за подвійну мотузку, що звисала зі стелі, і зіскочив із сінника. Згоріти мені, клятому дурню!

Тільки-но ця думка встигла промайнути в його голові, як він уже збив чотирьох чоловіків, немов кеглі. Мотузки вислизнули з його рук, і він упав, перевернувся на підлозі з соломою, розсипаючи навколо монети з кишень, і врешті врізався в стійло. Коли хлопець звівся на ноги, четверо чоловіків уже підвелися. Усі вони тримали ножі в руках. Світлом засліплений дурень! Згоріти мені! Згоріти мені!

— Мете!

Він глянув угору, й Том скинув додолу його палицю. Юнак саме вчасно схопив її на льоту й вибив лезо з кулака Таммуза, а тоді вдарив його гострим кінцем у скроню. Чоловік зігнувся, але інші троє стояли одразу за ним, позаду, — тож Мет за якусь шалену мить доклав усіх зусиль, щоб, обертаючи свою палицю, вибити всі ножі з їхніх рук, вдаряючи по колінах, і по ліктях, і по ребрах, — аж доки не завдав вирішального удару в голову. Коли останній чоловік упав, він подивився на них ще трохи, а тоді підвів погляд на жінку.

— Треба було обрати саме цю стайню, щоб вас тут убивали?

Вона всунула кинджал з тонким лезом у піхви на паску і сказала:

— Я хотіла допомогти, — але боялася, що ви повважаєте мене кимось із цих довбнів, якщо я підійду ближче з клинком у руках. І я обрала цю стайню, бо дощ мокрий, як і я, — а її ніхто не стеріг.

Вона була старша від нього десь на десять чи п’ятнадцять років, — більше, ніж він думав, — але все одно гарненька: з великими темними очима й маленьким пухлим ротиком, що, здавалося, от-от надується. Чи приготується до поцілунку. Він реготнув і сперся на свою палицю.

— Ну, що зроблено, те зроблено. Думаю, ви не намагалися накликати на нас неприємності.