Сіно було здебільшого складене у тюках попід стінами, — але тут було достатньо місця, щоб зробити ліжко, накинувши згори плащ. Том з’явився на вершечку драбини. Він дістав зі шкіряної торбинки дві хлібини й шмат сиру із зеленими прожилками. Господар, якого звали Джерал Флоррі, розлучився з цією їжею за таку суму, за яку в мирний час можна було б купити одного з цих коней. Вони їли, поки дощ тарабанив по даху, і запивали їжу водою зі своїх баклаг, — вина Флоррі не давав за жодну ціну. Коли вони покінчили з їжею, Том витяг кресало, великим пальцем набив довгу люльку тютюном і відхилився, випускаючи дим.

Мет лежав на спині, втупившись поглядом у затінений дах, і думав, чи закінчиться дощ до ранку — він хотів якомога швидше позбутися листа. Раптом у стайні почувся скрип коліс. Підкотившись до краю сінника, хлопець поглянув униз. Сутінки зіустилися ще недостатньо, тож він міг щось розгледіти.

Струнка жінка випросталася, поклавши на землю голоблі візка з високими колесами, який сховала від дощу. Вона стягла плащ і щось пробурмотіла до себе, обтрушуючи з нього воду. Її волосся було заплетене в безліч маленьких кісок, а шовкова сукня — здавалося, вона була блідо-зелена — щедро вишита на грудях. Колись ця сукня була, мабуть, гарною, але тепер вона пом’ялася й забруднилася. Жінка потерла кулаками спину, досі низьким голосом розмовляючи сама з собою, а тоді швидко підійшла до дверей і пильно поглянула на дощ. Жінка поквапливо потягла на себе і зачинила великі двері, зануривши стайню в темряву. Внизу щось зашаруділо, дзенькнуло й хлюпнуло, — і раптом маленький спалах світла розквітнув у ліхтарі в її руках. Вона роззирнулася, знайшла гачок на стійлі, повісила туди ліхтар й зарилася під брезент, що закривав її візок.

— Швидко вона це зробила, — сказав Том з люлькою в зубах. — У такій темряві вона могла б підпалити стайню, викрешуючи вогонь.

Жінка витягла окраєць хліба й почала його гризти — так, наче він був черствим, хоча голод очевидно непокоїв її.

— У нас ще лишився сир? — прошепотів Мет. Том похитав головою.

Жінка почала внюхуватися, і Мет зрозумів, що вона, напевне, відчула тютюновий дим. Він вже був готовий підвестися й оголосити про їхню присутність, — аж раптом двері знову відчинилися.

Жінка зігнулася, готова бігти, коли четверо чоловіків вийшли з-під дощу, скидаючи мокрі плащі, під якими були світлі каптани з широкими рукавами й вишивкою на грудях та мішкуваті бриджі, вишиті аж до ніг. їхнє вбрання було б кумедним, — якби воно було не на кремезних чоловіках із похмурими обличчями.