Тонке виття пролунало десь далеко позаду. Якусь мить він думав, що це вовк, і здивувався, що майже досяг вовка, перш аніж зміг зупинити себе. Виття повторилося, — і він зрозумів, що воно не вовче. Інші крики відповіли на виття, — за багато миль позаду моторошні верески несли в собі кров і смерть, а крики свідчили про жахіття. Як не дивно, Лан і Морейн уповільнилися; Айз Седай досліджувала в темряві схили довкола.

— Вони далеко, — сказав він. — Вони не наздоженуть нас, якщо ми продовжимо їхати.

— Темні гончаки? — пробурмотіла Зарін. — Вони — це Темні гончаки? Ви впевнені, що це не Дике полювання, Айз Седай?

— Це воно, — відповіла Морейн. — Саме воно.

— Ти ніколи не випередиш Темних гончаків, ковалю, — сказав Лан, — навіть на найшвидших конях. Ти завжди мусиш зустрітися з ними й перемогти, — або ж вони тебе з’їдять.

— Знаєте, а я б міг залишитися в стеддін/у, — сказав Лоял. — Моя мати вже б оженила мене, але це було б непогане життя. Безліч книжок. Не треба було мені виходити назовні.

— Там, — сказала Морейн, вказуючи на високий лисий курган одразу праворуч від них. Довкола нього на двісті кроків не росли дерева, а далі траплялися лише поодинокі. — Ми повинні бачити, як вони наближаються, щоб мати шанс.

Моторошні верески Темних гончаків наближалися, але все ще були далеко.

Лан трохи пришвидшив крок свого коня тепер, коли Морейн обрала місце. Коли вони дерлися нагору, копита тварин стукали об каміння, що вгрузло в багно, і ковзали через мряку. Перрину здавалося, що каміння занадто правильної квадратної форми, щоб бути цілком природним. На вершині вони стали навколо якогось низького, круглого валуна. У небі посеред хмар вигулькнув місяць, і Перрин побачив вивітрене кам’яне обличчя у два кроки завдовжки. Жіноче обличчя, з огляду на довжину волосся. Через дощ здавалося, що вона плаче.

Морейн злізла з коня, вдивляючись у напрямку виття. Вона лишалася в тіні з каптуром на голові, а місяць освітлював краплини дощу на її дощовику.

Лоял підвів свого коня до каменя, а тоді нахилився, щоб розгледіти риси.

— Гадаю, це оґір, — врешті сказав він. — Але це не давній стеддін/\ я б відчув його. Ми всі. І ми були б у безпеці від Друзів Морока.

— На що ти витріщився? — Зарін примружилася до скелі. — Що це? Жінка? Хто?

— Багато народів зростали й вимирали з часів Світотрощі, — сказала Морейн, не обертаючись, — деякі лишили тільки імена на пожовклих сторінках або лінії на подертих картах. Чи залишимо ми щось після себе?

Знову, вже ближче, почулося криваве виття. Перрин спробував розрахувати відстань, — і зрозумів, що Лан мав рацію: кіньми від них було б не втекти. їм недовго залишилося чекати.