— Оґіре, — сказав Лан, — ти з дівчиною триматимеш коней. — Зарін запротестувала, але він направив коня до неї. — Твої ножі не особливо допоможуть зараз, дівчино. — Він витяг свій меч, і його клинок блиснув у місячному світлі. — Навіть це — останній засіб. Здається, їх там десятеро; не один. Ваше завдання — втримати коней, коли вони відчують Темних гончаків. Навіть Мандарб не любить їхнього запаху.

Якщо меч Охоронця не допоможе, значить, і його сокира ні до чого. Перрин відчув щось схоже на полегшення, — навіть якщо це були й Друзі Морока, він не хотів би використовувати сокиру. Хлопець витягнув свій лук без тятиви з-під сідла коня.

— Можливо, він трохи зарадить.

— Спробуй, якщо бажаєш, ковалю, — сказав Лан. — їх нелегко вбити. Можливо, одного ти й уб’єш.

Перрин дістав свіжу тятиву зі своєї торби, намагаючись прикрити її від невеличкого дощу. Бджолиний віск був тонким, тож не міг довго захищати від вологи. Він зафіксував лук ногами і легко зігнув його, закріпивши петлі тятиви в рогових зарубках на кінцях лука. Коли він випростався, то побачив Темних гончаків.

Вони бігли, немов коні в галопі, а коли побачили їх, то пришвидшилися, їх було лише десять — великих силуетів, що бігли серед ночі, прослизаючи між поодинокими деревами. Тоді він витягнув широку стрілу із сагайдака, зачепив її, але не натягнув. Він був далеко не найкращим лучником в Емон-довому Лузі, — хоча серед юнаків лише Ранд стріляв краще.

Він вирішив стріляти, коли вони будуть за триста кроків. Дурень! Ти заледве влучаєш в нерухому мішень на цій відстані. Але якщо я чекатиму, те, як вони рухаються... Він став поруч з Морейн і підняв лук — потрібно лише уявити, що рухомі тіні — це великі собаки — відтягнув гусяче оперення стріли до вуха й відпустив. Хлопець був упевнений, що стріла злилася з найближчою фігурою, але наслідком було лише гарчання. Це не спрацює. Вони наближаться надто швидко! Він натягував уже іншу стрілу. Чому ти нічого не робиш, Морейн ? Перрин уже міг бачити їхні очі, що сяяли, мов срібло; їхні зуби, що відблискували, неначе полірована сталь. Чорні, мов сама ніч, завбільшки з невеликих поні, вони неслися на нього мовчки, прагнучи вбивства. Вітер доніс сморід горілої сірки; коні злякано заіржали, — навіть бойовий Ланів. Щоб тобі згоріти, Айз Седай, — зроби щось! Він вистрелив знову; передній Темний гончак похитнувся, але продовжив бігти. Вони можуть померти! Він ще раз вистрелив, і передній гончак упав, піднявся, тоді знову впав, — але попри це Перрин відчув безнадію. Один впав додолу. Однак інші дев’ять уже здолали дві третини відстані; здавалося, вони бігли ще швидше, немов тіні, що ковзають по землі. Ще одна стріла. Для однієї ще є час, а тоді — сокира. Згоріти тобі, Айз Седай! Він знову натягнув тятиву.