Господар був круглолицим лисим чоловіком у довгому синьому каптані й вільних бриджах; він вклонився їм зі складеними на пузі руками. Його обличчя виражало ту саму стомлену покірність.

— Хай Світло сяє на вас, майстрине, ласкаво прошу, — зітхнув він. — Хай Світло сяє на вас, майстрине, ласкаво прошу. — Він коротко зиркнув на жовті очі Перрина, а тоді втомлено перевів погляд на Лояла. — Хай Світло сяє на вас, друже оґіре, ласкаво прошу. Минув уже рік відтоді, як я бачив оґірів у Тірі. Робота чи щось іще у Твердині. Вони зупинялися там, звісно, — але я якось бачив їх на вулиці.

Він знову зітхнув і, схоже, не спромігся на те, щоб зосередитись на своїй цікавості, аби спитати, чому ще один оґір приїхав до Тіра, — чи хоча б чому вони всі сюди приїхали.

Голомозий чоловік на ім’я Джура Гарет показав їм кімнати сам. Мабуть, шовкова сукня Морейн і те, як вона ховала своє обличчя, вкупі з Лановим суворим обличчям і мечем, робили з них леді та її охоронця в його очах, тож вони удостоїлись його особистої уваги. Перрина він, очевидно, сприйняв за своєрідного слугу, а от щодо Зарін вочевидь був невпевнений — чим викликав її неприховану відразу; ну, а Лоял був, врешті, оґіром. Він покликав чоловіків, щоб зсунули для Лояла ліжка разом, і запропонував Морейн окрему кімнату для трапези, якщо вона забажає. Вона люб’язно пристала на цю пропозицію.

Вони йшли всі разом верхніми коридорами, утворивши невеличку процесію. Наприкінці Гарет вклонився, зітхнув — і покинув їх, залишивши там, де вони починали обхід: біля кімнати Морейн. Стіни були тиньковані білим, а голова Лояла зачіпала стелю коридору.

— Огидний чолов’яга, — пробурмотіла Зарін, люто струшуючи пилюку зі своїх вузьких спідниць обома руками. — Упевнена, він повважав мене вашою служницею, Айз Седай. Я на це не підписувалася!

— Стеж, що говориш, — тихо сказав Лан. — Якщо скажеш це ім’я на людях, то пошкодуєш про це, дівчино.

Здавалося, вона хотіла посперечатися, — але його крижані блакитні очі цього разу припнули їй язика, хоч і не охолодили вогника в її очах.

Морейн не зважала на них. Дивлячись в нікуди, вони жмакала свій плащ руками, немовби витираючи їх. Перрину здавалося, що вона не усвідомлює своїх рухів.

— Як ми шукатимемо Ранда? — спитав він, але вона не чула його. — Морейн?

— Не відходьте від корчми, — мовила вона через деякий час. — Tip може бути небезпечним місцем для тих, хто не знає його звичаїв. Тут Візерунок може розірватися. — Останнє вона сказала тихо, наче до себе. А голосніше додала: — Лане, погляньмо, що ми можемо дізнатися, не привертаючи уваги. Решта — залишайтеся в корчмі!