— Цим ти збираєшся займатися? — спитала вона. — Ти пройшов увесь цей шлях, щоб знову стати ковалем? — Аяла залишив двері незачиненими й прислухався до їхньої розмови.

Перрин узяв важкий молот-балду, яким користувався, — з десятифун-товим бійчиком і руків’ям завдовжки з руку. Він добре з ним почувався. На своєму місці. Коваль подивився йому в очі — й навіть не моргнув; важливою була робота; вміння працювати з металом, а не колір очей людини.

— Ні, — сумно сказав він. — Сподіваюся, колись, одного дня... Але ще — ні.

Він потягнувся, щоб повісити молот на стіну.

— Візьми його, — кашлянув Аяла. — Я зазвичай не роздаю добрі молоти, але... Робота, яку ти сьогодні зробив, варта значно більшого, — та й, можливо, він допоможе тобі прийти до того «одного дня». Візьми його. Залиш собі.

Перрин стиснув молот у руці. Це було приємне відчуття.

— Дякую, — сказав він. — Не можу передати, як це важливо для мене. — Просто пам’ятай про «один день», юначе. Просто пам’ятай про це. Коли коваль пішов, Зарін подивилася на юнака й сказала:

— Ти хоч розумієш, які чоловіки дивні, ковалю? Ні? Гадаю, що ні.

Вона вискочила з ковальні, залишивши його стискати молот в одній руці, а іншою — чухати потилицю.

Ніхто в загальній залі не звернув на нього уваги, — на золотоокого чоловіка з ковальським молотом. Він піднявся до своєї кімнати, але цього разу не забув засвітити лойову свічку. Його сагайдак та сокира висіли на тому ж гачку на тинькованій стіні. Він зважив сокиру в одній руці, а молот — в іншій. З огляду на вагу металу сокира з лезом у формі півмісяця й товстим шипом була на добрих п’ять чи шість фунтів легша від молота, — але відчувалася в десять разів важчою. Він перемістив сокиру в петлі на ремені та поставив молот на підлогу під гачком, сперши його на стіну. Руків’я сокири й молота ледь не торкалися одне одного, — два шматки деревини, майже однакові завтовшки. Два шматки металу, майже однакові на вагу. Юнак довго сидів на табуретці, розглядаючи їх. Він все ще дивився, коли Лан засунув голову до його кімнати.

— Ходімо, ковалю. Нам треба дещо обговорити.

— Я і є коваль, — сказав Перрин, і Охоронець похмуро подивився на нього.

— Тобі що, зима в голову вдарила, ковалю? Якщо ти більше не можеш нести свій тягар, то можеш усіх нас потягти з гори вниз.

— Я нестиму свій тягар, — прогарчав Перрин. — Я робитиму те, що потрібно. Що тобі треба?

— Ти, ковалю. Не чув? Ходімо, фермере.

Це прізвисько, яким Зарін так часто його називала, розлютило його зараз, — однак Лан уже встиг відвернутися. Перрин поспішив у коридор і пішов за ним услід до передньої частини корчми, сподіваючись сказати Охоронцю, що він уже ситий цим «ковалю» й «фермере», — адже його ім’я Перрин Айбара. Охоронець пірнув у єдину приватну їдальню в корчмі, вікна якої виходили на вулицю.