— «Залишайтеся в корчмі», — мавпувала Зарін, коли Айз Седай та Охоронець зникли, спустившись сходами донизу. Однак вона сказала це так тихо, що вони не могли почути. — Цей Ранд. Він той, кого ви називаєте... — Якщо вона називала себе соколом, то зараз це був дуже невпевнений сокіл. — А ми в Тірі, де в Серці Каменя зберігається... І Пророцтво каже... Спопели мене Світло, та’верене, — хіба це та історія, до якої я хочу потрапити?

— Це не історія, Зарін. — Якусь мить Перрин відчув себе майже так само безнадійно, як і господар. — Колесо вплітає нас у Візерунок. Ти сама вплутала свою нитку в наші; тепер надто пізно її розплутувати.

— Світло! — прошипіла вона. — Тепер ти говориш, як вона!

Він залишив дівчину з Лоялом і пішов до своєї кімнати віднести речі — у ній було низьке ліжко, зручне, але маленьке: схоже, міські жителі думають, що воно цілком годяще. Ще були умивальник, табуретка та кілька гачків у потрісканій стіні. А коли він вийшов, Лояла та Зарін там уже не було. Дзенькіт молота об ковадло кликав його.

Так багато всього у Тірі здавалося дивним, що піти до ковальні було полегшенням. На першому поверсі розташовувалась одна велика кімната, де замість задньої стіни були двоє довгих дверей, що вели на подвір’я, де підковували коней і волів. Ремінь для волів висів прямо тут. Молоти стояли на своїх підставках, а щипці різних видів і розмірів висіли на відкритих балках стін; лещата й копитні ножі та інші знаряддя для підковки були акуратно розкладені на дерев’яних лавах із зубилами та з невеличкими ковадлами, кліщами та усілякими іншими знаряддями коваля. У баках валялися різної товщини обрізки заліза та сталі. На твердій брудній долівці стояло п’ять шліфувальних кіл різної окружності, шість ковадл і три кам’яних горни з міхами, — але тільки в одному досі жеврів жар. Під рукою стояли бочки для гартування.

Коваль старанно працював молотом по жовтогарячому залізу, затисне-ному у твердих кліщах. У нього були світло-блакитні очі, а вбраний він був у вільні бриджі, — однак довгий шкіряний жилет на голому тулубі й фартух не сильно відрізнялися від тих, що їх носили Перрин і майстер Лутган в Емондовому Лузі. Масивні руки й плечі чоловіка свідчили про те, що він уже роками працює з металом. Його темне волосся було приблизно до такої ж міри посивілим, яків майстра Луггана. На стіні висіли ще жилети й фартухи, — так, наче в нього були підмайстри; але зараз їх не було видно. Вогонь з горна пахнув домом. Гаряче залізо пахло домом.

Коваль повернувся, щоб сунути шматок, з яким працював, назад у вугілля, і Перрин підійшов, щоб попрацювати з міхами. Чоловік поглянув на нього, але нічого не сказав. Перрин смикав ручку міхів угору і вниз — повільно, твердо, рівномірно, щоб вугілля зберігало правильний жар. Тепер коваль повернувся до роботи над гарячим залізом на заокругленому розі ковадла. Перрин подумав, що він, мабуть, робить шкребок для бочки. Молот дзвенів різкими, швидкими ударами.