На півдні, за скелями, було море.

Отже, із трьох боків долину з будинком оточував гірський хребет і ще щонайменше з двох — море. Марк подумав, що вся місцина дуже скидається на карту чи рівень напрочуд реалістичного 3D-шутера, де елементи рельєфу навмисно вибудувано так, щоби не дати гравцю вийти за встановлені розробниками межі.

Відпочивши, хлопець перекинувся на живіт і продовжив підйом. Упродовж тридцяти хвилин Марк поповзом просувався до вершини. Він до крові роздер долоні, порвав джинси на колінах, чотири рази зупинявся відпочити, проте під кінець знесилів так, що м’язи рук не переставали тремтіти, хоч би скільки він лежав, притиснувшись тілом до стіни.

Коли до крайки хребта залишалися лічені метри, стіна стала майже вертикальною. Хлопчак не боявся впасти, бо вітер буквально розмазував його по скелі. Ретельно вивчивши схил, Марк зауважив на кілька метрів вище та лівіше від того місця, де лежав, вертикальну розколину між кам’яними зубцями. Над зубцями синіло чисте небо, а крізь розколину зі свистом проривався вітер, однак основне — зразу під щілиною пролягав горизонтальний карниз, на якому теоретично можна було би встояти. План дій напрошувався сам собою: заповзти на карниз і визирнути крізь тріщину. Якщо за хребтом немає гір, — а Марк був упевнений, що їх немає, інакше повітря не рвалося б крізь розколину із такою силою, — він зможе побачити, що знаходиться по той його бік.

Із останніх сил хлопчак простягнув руки, намацав пальцями виступи, за які можна було вхопитися, і, відштовхуючись ступнями й колінами, поповз у бік тріщини. Вітер люто шматував сорочку. Марк не подолав і трьох метрів, коли до болю в подертих долонях додалася пекуча різь у грудях. Відчувалося, ніби хтось розрізає легені ножем. Хлопчак притулився лобом до скелі, заплющив очі, півхвилини не рухався, а тоді, зціпивши зуби, відштовхнувся всіма кінцівками й одним відчайдушним ривком закинув тіло на карниз. Ширина приступки не перевищувала тридцяти сантиметрів, та цього було достатньо. Марк, притлумивши стогін, ліг і вперше з моменту виходу з лісу розслабив усі без винятку м’язи.

За хвилину хлопчак зіп’явся навкарачки та, притримуючись за стіну, повільно випростався. Рушив до розколини. Вітер свистів так, що закладало вуха. Коли Марк опинився за крок від тріщини, потік повітря підхопив його й затягнув у просвіт між скелями. На кілька секунд Марк прилип до щілини, наче шматок паперу до труби пилосмока. Якби тріщина була ширшою, хлопця протягло б крізь неї й викинуло б на протилежний бік. Упершись руками в гострі краї, Марк спершу звільнив тіло й відсунувся, а потім витягнув шию та визирнув крізь розколину. Він так сподівався побачити море, що від несподіванки глухо рохнув. Інших гір за хребтом не було: хлопець дістався найвищої точки. Відразу за тріщиною чорніло провалля. Марк пополотнів. Він так і не наважився підступити ближче, нахилитися і глянути вниз — можливо, нижче схилом були виступи, проте звідти, де хлопець стояв, здавалося, що східний бік гряди є цілковито прямовисним. Марк спрямував погляд удалину. Від хребта, на крайці якого він причепився, аж до горизонту, скільки сягало око, стелилася безживна вбога рівнина. Лиш де-не-де над рудувато-сірою горбкуватою землею підносилися плескаті пагорби, що формою нагадували столові гори. Сплющені вершини цих пагорбів укривала дивна блискучо-чорна порода. Марк узяв бінокль у ліву руку та приклав до очей. Крізь об’єктиви побачив міріади гострокутних чорних каменів, що всіювали поверхню пустелі довкола «столових гір», а також закручені вітром піщані вихори, котрі, звиваючись, повільно кружляли в химерному танці. Окремі чорні уламки були завбільшки з письмовий стіл у його кімнаті. Хлопчак міг тільки здогадуватися про їхню природу.